Сучасні теоретичні підходи до вивчення політичної ментальності

Окрім тематичної орієнтації дискурсу політики на опис динаміки політичних перетворень, політична ментальність, як вважають представники дискурсивно-семіотичного підходу, детермінується етнокультурними особливостями, що виражаються у національній мові. Національна мова надає специфічного значення всім політико-орієнтованим актам мовлення, оскільки в ній існує унікальна семіотична система, що є першоосновою „галузевих” смислоутворень. Мовні звичаї кожного народу визначають і практику застосування політико-орієнтованих значень, включно із застосуванням екстралінгвістичних засобів. „Політична ментальність як система семіотичних втілень світу політики в межах конкретної лінгво-культурної спільноти прагматично функціонує як дискурс, певний текст, екстралінгвістичні (соціокультурні, етнічні) характеристики, якими вона визначається,” – стверджує Н. Каліна [6, с. 43].

Бачення політичної ментальності у вигляді дискурсу фіксує її особливе положення щодо політичного метадискурсу як самодостатньої частини. Останнє дозволяє вивчати сутнісні особливості феномена. Зокрема, таку істотну ознаку політичної ментальності, як її майже цілковита ірреальність, тобто нестійкий зв’язок між реальними об’єктами політики та їх відображеннями у ментальності. „Дискурс політичної ментальності ототожнює властивості описів з характеристиками самих об’єктів, діалектика означуваного та того, що означає у текстах про політику, така, що практично виключає референцію до реальності” [6, с. 44].

Одним з ключових моментів у поясненні природи сучасної політичної ментальності є уявлення про її будову. Застосування дискурсивно-семіотичного підходу дало змогу побачити радикальну своєрідність причинно-наслідкових зв’язків між окремими елементами політичної ментальності. Центральність концепту дискурсу обумовила появу гіпотези щодо аструктурності політичної ментальності, оскільки властивістю дискурсу є невпорядкованість, багатовимірність, поліцентризм, несформованість змістового наповнення. Такій будові дискурсу у більшій мірі, на думку Н. Каліної, відповідає концепція ризоми: „Концепція ризоматичності політичної реальності і тексту, що її описує, відповідає синкретизму як основній властивості моделі політичної реальності, наголошуючи на невпорядкованості, множинності, хаотичності цієї моделі” [6, с. 47].Попри інноваційність та міждисциплінарність дискурсивно-семіотичного підходу, ґрунтовнішу специфікацію політичної ментальності було все ж розроблено в межах соціо-психологічного підходу. Визначальними аспектами тут стали поняття „ментальності” і „менталітету”, тлумачення яких в сучасному соціально-гуманітарному знанні не має інтегральної основи. Ця обставина змусила авторів фундаментального дослідження проблеми співвідношення ментальності і політики звернутися до попереднього психолого-орієнтованого визначення зазначених понять.

„Ментальність – базова характеристика системи психологічних механізмів репрезентації досвіду у свідомості людей історично визначеної лінгвокультурної спільноти, що фіксує функціонально-динамічні аспекти відповідності внутрішнього досвіду, тоді як менталітет – змістові сторони феномена,” – стверджують Н. Каліна, Є. Чорний і А. Шоркін [7, с. 9]. Розрізнення ментальності і менталітету як соціо-психологічних феноменів утворює підґрунтя для їх специфікації у сфері політики. Зокрема, політичний менталітет пропонується розуміти як результат роботи ментальності як сукупності змістів, утворених ментальністю певної спільноти [7, с. 11]. У свою чергу, політична ментальність – це спосіб відображення та засвоєння політичної реальності [7, с. 11]. Отже, чітке окреслення функціональної ролі кожного з цих психологічних явищ дає змогу оперувати поняттями, що їх позначають, в інтересах поглиблення їх політичного значення. Перш за все, визначення змісту поняття „політична ментальність” відкриває можливість його демаркації стосовно інших „спеціалізованих” зрізів ментальності. Зокрема, вчені стверджують, що політична ментальність – явище, відокремлене від моральної, естетичної чи когнітивної ментальності. Вона, на їхню думку, „має зовсім іншу структуруючу чи організуючу функцію: політика є необхідним засобом здійснення всіх інших цінностей культури” [7, с. 50].

Отже, соціологічне навантаження кінцевого визначення понять політичної ментальності і політичного менталітету формується як цілісне співвідношення динамічних соціопсихологічних орієнтацій та фіксованих проявів політичного змісту.

„Політична ментальність, яку розуміють як неусвідомлену соціально-політичну ідентичність, одночасно і відображає, і утворює політичний менталітет – систему уявлень, цінностей, оцінок, настанов, стереотипів, упереджень, мотивів, символів, міфів, традицій, ритуалів тощо. Ця внутрішньо узгоджена та зовнішньо виражена на рівні семіотичних моделей єдність структурує політичну активність, визначаючи її форми та інтенсивність прояву” [7, с. 163].

Водночас, визначаючи політичну специфіку ментальності, представники соціо-психологічного підходу не можуть оминути увагою її підвалин в соціальному житті. Останні проявляються у вигляді смисложиттєвих орієнтацій культурної спільноти, що становлять базовий рівень формування реакцій її членів на політичну сферу. Що стосується смисложиттєвих орієнтацій, то політична ментальність виступає тут засобом визначення форми та психологічного інструментарію реалізації [див. 7, с. 50]. Проте соціологічні орієнтації смислу життя – не єдиний чинник, що формує політичну ментальність. Рівнозначним за впливом є політико-інституційний рівень, що визначає її конкретно-ситуаційний образ. „Виростаючи з смисложиттєвих орієнтацій, політична ментальність конституюється з двох сторін – „знизу” (соціологія, мораль, філософія) та „згори” – від політичних інститутів,” – вважають автори дослідження „Обличчя ментальності та поле політики” [7, с. 51].