Специфіка політологічного визначення держави

Спроби вирішити питання про ступінь автономності державної влади, цілі та засоби державного управління, можливості й межі легітимного державного впливу на суспільні відносини, механізми взаємодії інститутів гілок державної влади передбачають необхідність концептуального розуміння того, чим є держава і в якому сенсі це поняття вживається. Те ж саме, про що пише, зокрема, М. Хеттіх, є слушним і тоді, коли предметом аналізу стає політика як така. Адже, визначаючи її як діяльність, пов’язану з державою, слід усвідомлювати, що чіткість розуміння цього поняття завжди залежатиме від чіткості розуміння поняття держави [1]. Водночас характер визначення поняття держави суттєво впливає і на практичну діяльність політичних сил, насамперед політичних партій (ця проблема аналізувалася М. Диманісом на прикладі Німеччини [2]), різних державних установ, органів влади.

На актуальність розробки зазначених питань вказує, зокрема, С. Елкін. На підставі аналізу масиву політологічних досліджень, здійснених у період з кінця 1960-х до середини 1980-х років, він виокремив невелику кількість авторів, які присвятили свої праці проблемі розробки єдиної концепції демократичної державної влади (насамперед це ровідки Дж. Неттла, П. Еванса та Д. Норта) [3].

Отже, найперше, на що слід звернути увагу, це аргументи щодо неможливості визначення понять держави і демократичної державної влади як змістових концепцій. Перша група зауважень пов’язана з тим, що на практиці ми ніколи не маємо справи з державою як такою — існують лише органи державної влади (які в демократичних країнах репрезентуються окремими гілками державної влади), державні політичні та правові інститути, юридичні норми і приписи, політичні групи, рухи, організації, партії тощо. Інакше кажучи, держава є або конкретно-історичним феноменом, або може зводитися до системи правління (інститути влади, причетні до здійснення різних форм політичного впливу), політичної системи (сукупність політичних інститутів та відносин між елементами політичної влади) чи політичного порядку (суспільний порядок, зумовлений і сформований політичною владою). Відтак робиться висновок про надмірну абстрактність поняття, а отже й про його низьку евристичну ефективність.

Друга група аргументів ґрунтується на класичному ліберальному підході до розуміння політичного процесу як політичної інтеракції окремих індивідів та їх груп (які можуть певним чином інституціюватися), а тому, на думку прихильників цього напрямку, досліджуючи феномен політичної влади, маємо звертатися саме до вивчення взаємодії окремих суспільних груп, а не держави як такої. Такий підхід до розуміння держави в політології не став панівним (представниками цієї інтерпретації були, зокрема, А. Бентлі, Д. Труман, Т. Лоуї).

Обидва наведені аргументи досить часто виринають у тому чи іншому контексті, коли йдеться про визначення поняття держави і демократичної державної влади.

Тим часом існують й інші концепції. Одна з них передбачає вузьке розуміння держави, визначає її як „одиницю дії” або як один з можливих суб’єктів ухвалення політичних рішень. Відповідно до цього підходу, держава – це такий же політичний елемент, як і інші (політичні партії, громадські рухи, групи інтересів тощо), що має повноваження приймати політичні рішення, спроможний впливати на формування політичного простору і головним призначенням якого є здійснення управлінських процедур.

Таке розуміння держави передбачає майже повну редукцію цього поняття до поняття уряду та урядової діяльності, коли остання тлумачиться як колективне функціонування уповноважених державних органів та агенцій, через які реалізуються основні управлінські рішення. Ця концепція найближча до ліберальної теорії держави як сукупності рольових політичних дій окремих індивідів та їх груп. Тому не дивно, що до неї здебільш апелюють теоретики лібералізму, схильні до плюралістичного розуміння демократії. Хоча існують і винятки з цього правила. Так, ідея жорсткої дихотомії між „слабкою” та „сильною” державою С. Креснера, далекого від ліберальної традиції (мається на увазі його праця „Захищаючи національний інтерес” [4]), майже цілком виводиться з вузького поняття держави як агента політичних та управлінських дій.Наступний підхід до визначення поняття держави тлумачить її як принцип організації, що об’єднує в певну систему діяльність численних інститутів управління суспільством, або, інакше кажучи, як сукупний державний апарат. Прикладами такої інтерпретації можуть бути дефініції Р. Даля („держава — це елемент політичної системи, який складається з представників населення певної території, уповноважених здійснювати управлінські повноваження, та уряду” [5]) чи К. Гаджієва („держава — це комплекс інститутів, установ та організацій, кожна з яких виконує свої специфічні функції законодавчого, виконавчого та судового характеру” [6]). Незважаючи на те, що, з першого погляду, ця концепція дуже схожа на попередню, між ними є суттєва різниця. Зокрема, в другому випадку держава розглядається не лише як результат математичного додатку органів–ініціаторів активності тих чи інших конкретних управлінських дій, а як загальна організаційна система, що не може бути редукована до її складових чи елементів (органів державної влади). Тобто, якщо у першій концепції основний наголос робиться на діях та рішеннях управлінських структур, на тому, як вони діють, то у другій йдеться про систему координації цих дій (якою і виступає держава). Хоча, говорячи про принцип координації, представники цього напряму (С. Гантінгтон, Д. Белл, Е. Даунс, Е. Кінг та інші) мають на увазі не унеможливлення суперечностей та збоїв у системі управління (очевидно, подібна модель структурної організації органів державної влади – недосяжний ідеал), а існування незмінних базисних структурних відносин між органами держави, різними елементами бюрократичної системи та суспільством.