Соціальні мережі та неформальні практики у політичному дизайні пострадянських суспільств

Розглядаючи проблему еволюції політичної структури та поширення неформальних практик у пострадянських суспільствах, можна виокремити такі вектори розвитку суспільних трансформацій:

1) якщо дотримуватися оптимістичного погляду, то клановість можна тлумачити як проміжний стан між демократією (яка передбачає формалізовані контракти) і повним пануванням вертикальних неототалітарних або авторитарних структур. Ця форма може бути ефективною за певних історико-інституціональних умов, які відзначаються невизначеністю або набувають транзитивного характеру. В суспільствах, де формальні правила гри ще не набули усталеності, клани сприяють виникненню взаємності і консенсусу без формалізації відносин. Родинно-кланові стратегії з’являються як засіб адаптації до недостатньо розвинених ринкових та демократичних інститутів, в умовах нерозробленості правил обміну і контролю. Вірогідно, з подальшою формалізацією відносин у суспільстві, формуванням соціального капіталу в горизонтальних мережах завдяки, у першу чергу, ефективності інститутів, за рахунок повільних змін у неформальних практиках станеться перехід до утвердження демократичних практик, позитивного поєднання горизонтальних і вертикальних мереж;

2) виникає ситуація, коли за фасадом демократичних інституціональних структур неформальні практики у вертикальних мережах набувають сталості, здійснюється консолідація певного соціально-політичного порядку за принципом домінування ієрархічних структур. Тобто, формується новий різновид авторитаризму, в якому блокується розвиток горизонтальних мереж і громадянська солідарність. За умов соціально-економічної або іншої кризи вірогідним може бути сценарій відторгнення демократичних інститутів.

Тенденція до руйнування клієнтелістських практик вимагає відкритої економіки, чесної конкуренції, розвитку горизонтальних мереж громадянського суспільства, зростання соціального капіталу, тобто інституціоналізації довіри і моралі в суспільстві. Аналізуючи потенціал українського суспільства стосовно реалізації першого вектора розвитку трансформаційного процесу, зазначимо, що формування усталених горизонтальних мереж громадянської активності та відтворення культури довіри, знищеної значною мірою також і наслідками соціально-економічного й політичного реформування (згадаймо піраміди на кшталт МММ, несправедливу, м’яко кажучи, приватизацію тощо), виявляється дуже складним завданням. Адже клієнтурні та корупційні практики здатні до самовідтворення, оскільки повсякденне життя громадян залежить від цих патрон-клієнтських зв’язків.Утворенню довіри як складової соціального капіталу і формуванню громадських асоціацій на основі взаємного співробітництва сприятиме цілісна державна політика, яка має передбачати, по-перше, утвердження верховенства права в суспільстві та створення однакових для всіх „правил гри” в економічній сфері; по-друге, створення незалежної судової системи та прозорість і підзвітність демократичних інститутів; по-третє, заохочення до співробітництва громадян у межах окремих громад або соціальних груп та поширення цих практик у суспільстві; далі – сприяння „третьому сектору”, НДО у формуванні ефективних механізмів суспільного діалогу, зворотного зв’язку суспільства і влади, врахування громадської думки при формуванні політики і на цій основі здійснення контролю за владою; і, нарешті, запобігання поширенню партикулярних ідеологій, пов’язаних з ідеологією максимізації прибутку і влади, що характерно для кланових локальних мереж. Через механізми державної символічної політики сприяти культивуванню моральних та національно-демократичних цінностей, в основі яких будуть покладені потреби та інтереси громадян і проект „технології будування спільного майбутнього”.

Події „помаранчевої революції” продемонстрували здатність українського суспільства до широкої групової солідарності, яка є основою усвідомлення спільності індивідуального й колективного блага, що виявилася в ефективних діях протесту. Протестний характер революції свідчить якраз про небажання жити в умовах постійної адаптації до клієнтелістських „правил гри”, в умовах подвійної інституціоналізації, де панують корупція, фальсифікація й тіньові угоди. Саме тому в гаслах революції утвердження політики національних інтересів органічно поєднувалося з ідеєю демократичного оновлення суспільства. Після тих подій соціологічні служби зафіксували зростання певного рівня інституціональної довіри, який можна розглядати як авансову довіру, що грунтується на очікуванні справді позитивних змін у всіх сферах життя.

„Помаранчева революція” довела, що громадянське суспільство має потенційну можливість виробляти переговорну силу як ефективний засіб запобігання створенню „вертикального контракту” (недемократичних правил консолідації еліт), який закріплює домінування кланових груп, що перерозподіляють ресурси в суспільстві. Вертикальні мережі виникають, коли пересічний громадянин вважає, що може вирішити свої проблеми тільки через „гору” і не може їх вирішити з людиною, яка поруч. Але стабільно й цивілізовано переговорна сила може вплинути на політику і вертикальну ієрархію через створення організацій та асоціацій для захисту спільних інтересів, що має позначитися на кількості й активності перерозподільчих кланових груп в країні та на створених ними неформальних „правилах гри”.

Сьогодні ще дуже важко оцінити потенціал розвитку горизонтальних мереж і соціального капіталу, а тим більше – потенціал трансформації його природи в нові соціокультурні форми. Щодо цього не дуже оптимістичним видається висновок Є. Головахи про феномен „аморальності більшості” [22, с. 463]. Йдеться про те, що більшість опитуваних громадян оцінює інших людей як непорядних, не вартих довіри. Ці дані розглядаються як свідчення аморальності і соціального цинізму. Та, на нашу думку, можлива й інша інтерпретація цих даних. І. Попова вважає, що їх можна розглядати як свідчення того, що в уявленнях наших співвітчизників і досі панують певні символи-критерії, котрі дають змогу засуджувати невідповідну цим ідеям практику, які увиразнюють негативні оцінки реальних практик. Автор підкреслює, що згадані оцінки стосуються не власної поведінки громадян, а поведінки „інших”. Певно, відповіді на аналогічні запитання стосовно самих опитуваних були б іншими, що, у свою чергу, мало б свідчити (з огляду на явище „каузальної атрибуції”), що зафіксовані в опитуванні властивості не належать до числа схвалюваних, визнаних у ціннісно-нормативному контексті суспільства [23, с. 41]. При аналізі суб’єктивного боку тіньових практик у роботі ці дані розглядаються і як свідчення на користь того, що їх поширення відбувається всупереч не лише формальним правилам, а й неформальним, моральним та правовим уявленням, культурним цінностям і нормам українського суспільства. Вони суперечать уявленням про належне, бажане і справедливе, уявленням про „суспільне благо” та „загальний інтерес”. Результати цих даних, а також показники високого рівня підтримки демократичних свобод і можливості контролю влади серед українських громадян дає надію на те, що в нашому суспільстві існують моральні й ціннісні фактори для подолання клієнтелістських практик і формування горизонтальних мереж громадянського суспільства.