Соціальні мережі та неформальні практики у політичному дизайні пострадянських суспільств

3) реципрокність є реальністю, що не регулюється формальними інститутами, а патрон-клієнтизм є протилежністю формального порядку;

4) мережі реципрокної підтримки більш інерційні та менш залежні від змін формального порядку, ніж патрон-клієнтські відносини;

5) можливість збирання данини залежить від діапазону функціональних можливостей патрона, а можливість отримати дарунки – від особистого становища оточуючих;

6) реципрокність засновується на симетричній мережевій структурі (горизонтальній), а патрон-клієнтські відносини передбачають ієрархію. Тому останні формуються за рахунок вертикальної впорядкованості суб’єктів. Горизонтальний рух дарунків протистоїть вертикальним каналам данини;

7) реципрокні взаємодії демонструють можливості володіння соціальним капіталом, а патрон-клієнтизм – переваги володіння адміністративним капіталом;

8) відносини реципрокності не потребують ідеологічного забарвлення – вони перебувають поза ідеологічним дискурсом, їх не кваліфікують як позитивні чи негативні. А патрон-клієнтські відносини часто піддаються критиці або розглядаються як інститут, що сприяє цілісності системи за рахунок набуття гнучкості.

Слід підкреслити, що в реальності виокремленні типи відносин у соціальних мережах часто породжують різні варіанти гібридів, але в аналітичних цілях ці конструкти допомагають виявити особливості функціонування різних видів соціальних мереж, механіку соціального примусу, а також форму і розмір плати за привілейований доступ до мережевих ресурсів.

Соціальна мережа будується на принципі взаємності і не може існувати (або набуває неусталеного характеру), коли одна сторона надає ресурси і підтримку, а інша тільки користується ними. Це об’єктивна структура з певною формою регулювання відносин, яку учасники мають засвоїти, якщо бажають увійти до неї. Використовуючи поняття мережевих зв’язків як соціального капіталу, котрий, як і деякий інший, розподілений нерівномірно, можна сказати, що перед „новачками” мережа створює певний „бар’єр”, який необхідно подолати для успішного входження до цієї структури. Це передбачає інтеріоризацію відповідних правил і практик, вмонтованих у модель певної мережі. Більше того, агенти можуть не просто вбудовуватися в існуючі соціальні структури, але й свідомо виробляти обмеження і правила. Використовуючи термінологію А. Олейника, можна сказати, що вони утворюють спільний „проект”, в основі якого є певні формальна та неформальна угоди [11]. Це положення важливе для подальших розвідок щодо формування неформальних практик у пострадянських суспільствах.Аналіз стандартних практик у політичному просторі пострадянських суспільств дає змогу як західним, так і вітчизняним фахівцям зробити висновок про поширення асиметричних обмінів у мережевих взаємодіях, переважно клієнтелістського характеру. При цьому, йдеться не про всю сукупність відносин в суспільстві, а про найтиповіші, котрі охоплюють як відносини між управляючими й тими, ким управляють, так і відносини серед панівної верстви, які певним чином її структурують та організовують. Клієнтарні відносини формують широкі соціальні мережі, ієрархічно організовують соціальний простір. Основними гравцями у полі владних відносин виступають досить рухливі і не дуже тривалі актори – це персонально орієнтовані команди, які завжди шукають покровителів і періодично змінюють їх. Персональні вертикальні і горизонтальні зв’язки повністю забезпечили масштабну інфраструктуру для власних взаємодій подібних відносин.

З точки зору соціокультурного підходу, клієнтелістські неформальні практики у пострадянських суспільствах є наслідком радянської культури, коли групи взаємної підтримки і взаємодопомоги відігравали велику роль, а володіння акціонерним капіталом та відносини взаємного кредитування підкріплювалися дружніми або родинними зв’язками. Саме тоді такі слова, як „блат”, „рука”, „наша людина”, „кругова порука” тощо, міцно увійшли в загальний лексикон. Деякі дослідники говорять про традиційність, але не в якості якогось інституціонального наслідку, а скоріше як про етнічні константи, адаптаційно-дійові стереотипи, що переносяться на нові інститути і відтворюються в соціальних обставинах, що змінюються [12].

Зазначимо, що стереотипи особистих взаємин, які призвели до повторюваних персоніфікованих і локалізованих практик, сформувалися давно, у традиційному суспільстві. За радянських часів вони зміцніли й поширилися завдяки „технології виживання”, пов’язаної з розкуркуленням і формуванням „нового робітничого класу”, а згодом з війною і повоєнним лихоліттям. Як зазначає В. Степаненко, „наявність та стійкість неформальних відносин у пострадянських країнах, зокрема в Україні, були (та й досі є) об’єктивною раціональною життєвою стратегією виживання у колі „своїх людей” у період болісної соціальної трансформації” [13]. Орієнтація на особисті зв’язки у соціальних мережах свідчить про глибоко вкорінений, усталено відтворений у масових практиках неофіційний інститут, який визнається значно ефективнішим, ніж інститути офіційні.