Проблеми дослідження електорального простору

Свідченням демократичності виборчого процесу є явка виборців на вибори. За деякими дослідженнями, проведеними 1997 року, понад 30 % виборців України схилялося до думки не брати участі у виборах народних депутатів України або голосувати проти всіх, незалежно від того, хто з кандидатів залишиться в остаточному списку для голосування [8]. В голосуванні ж на виборах народних депутатів України 2002 року взяло участь 24174975 виборців, або 65,22 % виборців, занесених до списків. Порівняно з парламентськими виборами 1998 року, активність на виборах 2002 року була на 4,42 % нижчою [9].

Отже, очевидно, що відмова виборців від участі в голосуванні створює серйозні проблеми. Одна з них полягає в тому, що високий рівень абсентеїзму призводить до нерівномірного представництва різних груп — менш активні групи у підсумку мають менший політичний вплив. Між іншим, в усьому світі сучасний період характеризується неухильним зниженням явки на вибори всіх рівнів. Абсентеїзм – це характерна хвороба західних країн: до дільниць зазвичай приходять відсотків сорок американців, французів, англійців [10]. І Україна тут не виняток. До того ж слід зазначити, що рішення не голосувати, як правило, дуже стійке. Вірогідність того, що під час виборчої кампанії абсентеїсти змінять свою налаштованість, дуже незначна [11]. Тому ця проблема має бути ретельно вивчена.

Однією з форм протестної поведінки на виборах є голосування „проти всіх”. Інститут голосування „проти всіх” багато в чому специфічний саме для України і деяких держав, які раніше входили до складу СРСР. У демократичних західних країнах така форма політичного волевиявлення практично не поширена (вважається, якщо виборцю ні за кого проголосувати, то він просто не приходить на вибори) [12].Досліджуючи електоральну поведінку з метою її ідентифікації та, як вже було зазначено, для вибудовування достовірних прогнозів щодо результатів виборів, ми, перш за все, досліджуємо громадську думку у виборчому процесі. Вона є одним з найскладніших за змістом і функціями соціальних феноменів, об’єктом дискусій та суперечок, і тому потребує постійної наукової рефлексії.

Термін громадська думка з’явився у ХІІ столітті в Англії (1159 рік): його вжив уперше лорд Дж. Солсбері (Public Opinion). Опитування громадської думки стали буденним фактом нинішнього політичного життя України. Сформувався попит на вивчення політичної громадської думки, інформаційний ринок даних про її стан і динаміку.

В контексті розгляду проблеми необхідно звернутися до питання так званої „спіралі мовчання”, розробленої дослідницею Е. Ноель-Нойман. Саме вона 1947 року заснувала перший у Німеччині інститут дослідження громадської думки у місті Алленсбаху. Проаналізувавши багаторічний досвід проведення соціологічних опитувань, вона зауважила систематичну розбіжність між показниками опитувань і результатами виборів [13]. Теорію „спіралі мовчання” було засновано на припущенні, котре пізніше підтвердилося дослідженнями стосовно конформізму та поведінки суспільних груп: якщо індивід свідомий того, що його погляди збігаються з поглядами більшості, то він висловлює їх значно охочіше. І навпаки, якщо він має протилежне відчуття, то прагне зберігати мовчання щодо своїх поглядів, ухиляючись від опитувань, або видає неправдиву інформацію. Е. Ноель-Нойман підкреслює, що „мовчання” обов’язково потрібно теж брати до уваги як форму артикуляції громадської думки, яка подеколи може ставати вирішальною [14].

Вивчення громадської думки в Україні проводять такі, зокрема, соціологічні компанії, як Київський міжнародний інститут соціології, Центр „СОЦИС”, Український інститут соціальних досліджень, Центр „Соціальний моніторинг”, Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова. Широкомасштабне опитування (2 тисячі респондентів віком від 18 років) було проведено кожною з цих компаній у травні 2003 року у всіх регіонах України. Всього в опитуваннях взяло участь 8117 осіб [15]. Результати дозволяють відстежити кілька позицій, що визначають думку більшості респондентів, зокрема:

• низький рівень довіри до Верховної Ради України і влади взагалі. Панічний страх українців перед продовженням парламентських повноважень і очевидне бажання скоротити кількість народних депутатів якнайкраще демонструють цю особливість сприйняття законодавчої влади;

• небажання українців наділяти значними повноваженнями Президента і судову владу;

• бажання людей активніше впливати на прийняття важливих для країни рішень. Звідси – схвалення пропозиції (майже 50 % опитаних), згідно з якою закони може приймати всеукраїнський референдум без затвердження їх будь-яким органом влади;

• водночас, за власним зізнанням опитаних, політикою з них „дуже цікавляться” лише 10 – 12 %.