Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні

Продовжуючи означення основних чинників, які потребують особливої уваги, до переліку основних детермінант оптимізації національної самосвідомості як чинника державотворення, на наш погляд, потрібно віднести й витворення мовної єдності нації на базі державної української мови.Значна кількість дослідників наполягає на значущості мовного фактора для самого формування нації та національної самосвідомості. Безперечно, існують приклади кількомовних націй, і не можна говорити про мовну єдність як неодмінний атрибут нації. Але у випадку, коли національна самосвідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, що характерно для України, створення мовної єдності (яка не заперечує розвиток етнічних мов в середині нації) має стати додатковим консолідуючим фактором і каталізатором зміцнення національної самосвідомості. Наразі в Україні не відтворюється почуття мовної єдності, солідарності, що, певним чином, деструктивно впливає на рівень національної самосвідомості. Вона розбита на три основні мовні підспільноти: україномовну, російськомовну, суржикомовну. Кожна з цих підспільнот займала і займає певну суспільну страту. Елітні страти українського суспільства закріпилися як фактично російськомовні (поза регіональними особливостями Заходу). Весь бізнес, більшість військових, урядовців, технічних працівників – російськофони. Українська мова залишилася регіоналізованою, а отже маргіналізованою у селі в Центральній та в Західній Україні. Нею послуговується й певна частина гуманітарної інтелігенції. Як офіційна, українська мова використовується практично декоративно. Законодавчо-нормативна база дублюється російською мовою, а це нівелює несміливі спроби українізації бізнесу, державного управління. Величезна частина суспільства у побуті користується масою українсько-російських та російсько-українських суржиків, які попри свою масовість не мають можливості піднятися до рівня мови-носія-інформації та мови-влади. Однак величезна кількість людей не бажає відмовлятися від них. Вони є певними визначниками “свій/не свій”. Обидві літературні мови – і російська, і українська – для них є практично чужі, вони є мовою “чужої”, далекої від мас, влади. Для “людей суржику” чужий і декоративно україномовний, і фактично російськомовний політичний клас.

Безперечно, вироблення мовної спільності – процес надзвичайно складний, якщо враховувати сучасний стан справ. Головне у цьому питанні – не ставати на шлях абсолютизації. Висловлюються пропозиції, по суті, вилучити російську мову з телеефіру (якщо хтось говорить російською – надавати синхронний переклад), обкласти російськомовну газетно-журнальну й книжкову продукцію такими податками, щоб видавати її стало економічно невигідно, директорів шкіл призначати на посади тільки після того, як вони пройдуть співбесіду в товаристві "Просвіта" тощо. Якщо вдатися до подібних “прожектів” форсованого впровадження української мови, то вони тільки геть усе зіпсують. Так, згортання в Україні випуску російськомовної періодики і книжкових видань ще міцніше прив'язало б російськомовних українців до інформаційного простору Росії, остаточно вивівши їх з-під будь-якого впливу української національної ідеї. Те ж саме й з радіомовленням і телебаченням.

На наш погляд, до негативних наслідків призведе й відмова від активної популяризації української мови серед представників нації. Головне, щоб така популяризація не проводилася командно-адміністративними методами, визначалася б не нав’язаною, а власною волею неукраїномовних представників нації. Крокуючи до мовної спільності, ми здобуватимемо додаткові підстави для усвідомлення власної єдності, в тому числі й у справі державного будівництва.

Наразі Україна об’єктивно зацікавлена у тому, щоб допомогти своїм громадянам у національній самоідентифікації і, отже, усунути всі фактори, які їй заважають. А це, у свою чергу, вимагає певної зміни пріоритетів у національній політиці. До першочергових заходів можна віднести, зокрема, акцентування (у школах, вузах, засобах масової інформації) нетотожності мови спілкування з національною приналежністю особи; вироблення певних російськомовних форм українського національного життя, національної культури (як форм історично перехідних, але доконче необхідних для ідеологічної та морально-психологічної інтеграції нації). Гадаємо, психологічно грамотна реалізація таких заходів, поряд із зусиллями щодо поляризації української мови, допомогла б підвищити рівень національної самосвідомості і консолідації української нації [5].

Таким чином, ми виділили чотири основні детермінанти оптимізації національної самосвідомості як чинника державотворення. Це:

1) формування повноцінної і консолідованої еліти як генератора національної самосвідомості;

2) популяризація консолідуючої національної ідеї;

3) впровадження у свідомості і самосвідомості нації легітимаційних процесів та настанов;

4) відтворення мовної єдності нації.