Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні

Водночас цей рівень визначає актуально й потенційно можливі для даного суспільства і даної держави права та свободи як внутрішні, так і зовнішні. Чим вищий рівень національної самосвідомості і чим «ідейнішою» вона є, тим менше доведеться докладати зусиль і впливів для підтримання її цілісності та обмеження свободи, втраченої інтегрованими в ціле частинами-елементами. Отже, смислом національної самосвідомості є усвідомлення людиною того, що, набувши національного статусу, вона істотно обмежила свою свободу бути «громадянином світу». Але водночас така людина мусить усвідомити істотні переваги, яких їй надає національна приналежність. І не лише у сенсі суто матеріальному, а, що найголовніше, у сенсі духовному.

Національна самосвідомість, збагачена національною ідеєю, – це необхідна передумова «зцілення» загальносуспільного та особистісного духовного здоров’я. Так само, як людина не помічає повітря, яким дихає, поки його вдосталь, як не помічає вона здоров’я, коли не хворіє, у здоровому суспільстві малопомітними є об’єднавчі загальносуспільні ідеї. Зате завжди відчувається їх дефіцит.

Треба обов’язково наголосити на тому, що до вищого смислу національної ідеї – незалежності та суверенності нації – можна дійти лише в діалоговому режимі, оскільки суверенна нація – це не маса людей, які проживають на спільній території та здобулися на власну державу. Це єдність у багатоманітності людей, які прагнуть бути особистостями, усвідомили громадянську гідність та свою співзалежність. А отже ідентифікують себе не лише із власним «Я», але також із колективним «Ми», яке відрізняється від різнорідних «Вони». Зовсім не йдеться про таку утопічну ситуацію, коли раптом усі прагнутимуть стати національно свідомими особистостями. Але без певної критичної маси таких «пасіонарних» особистостей важко говорити про існування нації. У цьому розумінні національна самосвідомість егоцентрична (радше – персоноцентрична) у позитивному значенні цього слова. Вочевидь, вона починається із заперечного моменту «Ми – не Вони», хоча закінчуватись має самостверджувальним і самодостатнім «Ми – це Ми». І це самодостатнє твердження не є тавтологією. Бо справжній носій національної самосвідомості сприймає національне «Ми» як низку самосуперечливих рефлексій: у постійному їх співвіднесенні з особистісним «Я» та численними референтними «Ми», до яких себе прилучає. Отже, такий виразник національної ідеї виправдовуватиме приналежність до національного «Ми» не безоглядно-апологетично, а самокритично.

Лише така здорова національна самокритика є запорукою саморозвитку національної ідеї та відвернення загрози її змертвіння. У цьому розумінні національна самосвідомість з національною ідеєю є стрижневою у соціально-культурній імунній системі, спроможній відрізняти «своє» від «чужого» та берегти національний організм від «інфектів», небезпечних для його здорового самовиживання та саморозвитку.

Разом з тим, у певних здорових межах національному організмові мусить бути притаманна імунологічна толерантність, тобто здатність до інноваційних запозичень, необхідних для того ж таки саморозвитку. Адже із біології відомо, що будь-якому організмові, сформованому у штучно-стерильному довкіллі (гнотобіонті), загрожує втрата здорової опірності внаслідок детренованості імунітету.

Таким чином, наголошуємо на життєвій необхідності вироблення українськими інтелектуальними силами на сучасній науковій основі національної ідеї та перспектив її розвитку, яка б відповідала інтересам цілої нації і могла б слугувати базою для творення ідеології, програм, концепцій громадських та політичних об'єднань. Таку філософію національного буття мають усі розвинуті країни. Вона служить основою патріотизму їх громадян, забезпечує нормальне політичне життя, визначає їх діяльність як суб'єктів міжнародної політики. Вивчити їх досвід і скористатися ним треба обов'язково, але бездумно запозичувати його і механічно переносити на наш грунт – цілковитий абсурд.

Отже, вироблення консолідуючої національної ідеї ми розглядаємо як ще одну детермінанту оптимізації функціонування національної самосвідомості – чинника ефективного державотворення.Далі слід зауважити, що суперечність між виплеканою національною ідеєю, з одного боку, та її соціально-правовим закріпленням у вигляді стабільного суспільного ладу, політичного режиму, державної форми – з другого, є однією з найістотніших ознак так званих перехідних періодів, у тому числі й того періоду, який зараз переживає Україна. Цей час суспільно-політичних трансформацій являє собою констеляцію безлічі суперечок між неузаконеним новим та юридично і морально вмираючим старим, зіткнення різних світоглядних устремлінь, групових та корпоративних домагань, добу загальноправової невизначеності. Відмітимо, що здобуття незалежності Україною не було підкріплено деталізованою системою заходів, яка зростала б на ґрунті певної історично сформованої й достатньо вкоріненої в масовій свідомості національної ідеології. Наслідком цього є і нелегітимність державної влади. Отож через брак легітимної, загальновизнаної концепції державотворення поступово зросло значення суто матеріальних і прагматичних вимірів у функціонуванні держави. Можна говорити навіть про рефлекторний, безініціативний характер сучасного державотворення в Україні. За таких умов, коли не існує чи не найважливішої компоненти стратегії державотворення, а саме відповідного соціально-психологічного клімату, сформованого певними культурними традиціями, цілком реально постає загроза самому існуванню нації.