Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні

Другим важливим моментом ефективності державотворення є усвідомлення нацією консолідуючого парадигмального вектора перспективного цілепокладання. Закріплення його у самосвідомості дає можливість створювати єдині підходи до осмислення та оцінки стану справ нації, прогнозувати стратегічні напрямки її розвитку. Йдеться про наявність національної ідеологічної концепції, певної практичної свідомості нації, спрямованої на її самореалізацію, в тому числі й у сфері державотворення.

Оскільки таких цілеспрямованих і продуктивних устремлінь у галузі національної ідеології та ідеології державотворення у нас практично й досі не існує, то це негативно позначається і на внутрішній, і на зовнішній політиці країни.

Слід відразу уточнити: в даному разі йдеться не про доцільність чи необхідність повернення до феномена комуністичної моноідеології або створення якогось його замінника. Нас цікавить принципово інший, фундаментальний аспект розгляду ідеології, як явища, ідеології, як своєрідного консолідуючого в масштабах держави парадигмального вектора.

Розглядаючи причини, що зумовили певну дискредитацію „ідеології незалежності” в Україні, аналітики не без підстав відзначають, що, попри зміст першої статті Конституції України, ми так і не усвідомили: що, власне, ми будуємо, яка саме Україна нам потрібна? Щоб переконливо відповісти на ці запитання, треба насамперед визначити „точку відліку” у вигляді тієї безумовної національної, соціальної і громадянської цінності, яка була б близькою і зрозумілою переважній більшості суспільства. Адже якщо задекларована цінність буде близькою і зрозумілою, скажімо, лише незначній частині нації, то вона виявиться у функціональному плані недостатньо ефективною і неспроможною об’єднати людей для досягнення відповідної мети. Якщо ж така цінність буде близькою значній, але не переважаючій частині нації, то вона обов’язково викличе розкол у суспільстві. З іншого боку, замість ідеології, що не спрацьовує, почне функціонувати соціокультурний механізм заміщення ідеології змістом ментальності [3], що ми нині й спостерігаємо в Україні.

Іншими словами, усвідомлене перспективне цілепокладання, як одна з історичних передумов такого ж усвідомленого перспективного державного будівництва, можливе лише в тій мірі, в якій таке цілепокладання і таке будівництво грунтуватимуться на задекларованих національних, соціальних і громадських цінностях, що виступають у ролі державотворчої ідеї, національної ідеї.

Але постає питання: що ж становить собою така цінність? Та не що інше, як ідеологему загальнонаціонального масштабу функціонування. В свою чергу, будь-яка ідеологема набуває дійового існування та істотного значення лише в контексті розгорнутої системи ідей. Це означає, що державотворча ідея, задекларована як домінантна загальнонаціональна цінність, повинна, по-перше, ґрунтуватися на переконливих аргументах, по-друге, набути таких форм інтерпретації, які будуть близькі й зрозумілі переважній більшості представників національної спільноти, і, по-третє, її треба донести до цієї переважної більшості. І ще один важливий момент: така ідеологія можлива лише у вигляді функціонування обґрунтованої, розшифрованої, але не насаджуваної примусово ідеологеми та системи ідей, яка її супроводжує.

В наш час мусимо констатувати, що широко розповсюдженої і закріпленої в самосвідомості представників нації такої ідеї ще немає. Але це той потенціал, до якого ми повинні звернутися як до важливого фактора оптимізації функціонування національної самосвідомості і державотворення. З нашої точки зору, національна ідея покликана виконати щонайменше п’ять соціально-мобілізуючих функцій:

• визначити місце нації у глобальному просторі та часі, тобто її національний хронотоп;

• узасадничити витоки нації та її історичні ідентифікатори;

• обґрунтувати загальносуспільну стратегію розвитку і зрозумілий та достатньо привабливий образ як близького в часі, так і віддаленішого майбутнього;• віднайти зв’язки між загальноприйнятими національними цінностями та цінностями кожної із соціальних груп зокрема і, так само, із загальнолюдськими цінностями, забезпечивши в такий спосіб найголовнішу потребу національної безпеки – внутрішній та зовнішній вектори порозуміння й злагоди;

• надати передбачуваності діям влади і обґрунтувати право владних структур на керування суспільством і зовнішню репрезентацію нації.

Будь-яка ідея – це ідея певної цілісності, єдності в багатоманітності. І навпаки: будь-яку цілісність узасадничує провідна ідея. Оскільки справжня національна єдність багато в чому зводиться до свідомих самообмежень, то напрошується висновок: самоорганізація та самообмеження в інтересах самовиживання характеризують притаманний конкретній нації рівень культури як певної історично визначеної цілісності.