Політичне лідерство і моделювання національного розвитку
М’який авторитаризм кучмівського періоду залишив простір для розвитку опозиційного руху, криза режиму послабила позиції прямих спадкоємців, що обумовило появу реальної альтернативності. Водночас ступінь цієї альтернативності залишається не повністю з’ясованим. Політичні сили, які об’єдналися 2004 року в два табори і змагалися за право керувати країною, мають на загал спільне походження і відрізняються головно результатами внутрішньої еволюції, яка, до того ж, переважно пов’язана зі способом ведення конкурентної боротьби. Це цілком позначилося під час парламентських виборів 2006 року і формування урядової коаліції.
Є чимало ознак того, що В. Ющенко, набувши першого суперечливого досвіду президентства, переосмислює весь комплекс обставин, які привели його у велику політику, визначали його місце в суспільно-політичному житті країни. Слід взяти до уваги, що він довго і з важкими роздумами йшов до рішення виборювати вищу владу. Так само довго він вагався з тим, щоб перейти в опозицію, не полишав варіанту якщо не стати спадкоємцем Л. Кучми (за російським зразком), то все ж безконфліктно перебрати від нього владу. Є підстави вважати, що він і тоді був готовий до помітної корекції державної стратегії, але те, що він вирізнявся поміркованістю, так само не викликає сумніву.Курс на посилення авторитаризму фактично виштовхнув В. Ющенка в опозицію. І знову певний час він утримувався від радикальних кроків, волів сформувати відносно м’яку альтернативу режиму. Тільки жорстке зіткнення демократичних і авторитарних сил в ході виборчої кампанії, особисті випробування, які випали на долю кандидата в президенти В. Ющенка, перетворили його на прибічника революційних перетворень. Але через рік після Майдану ситуація змінилася, і Президент В. Ющенко, можливо, волів би зробити півкроку назад, повернутися до свого власного розуміння тенденцій розвитку країни і міри її готовності до перетворень.
Президент, безумовно, є гарантом неповернення авторитаризму, але чи буде він справжнім ініціатором системних демократичних реформ, а його НСНУ – їх рушійною силою, залишається під питанням. Певні сумніви щодо цього грунтуються переважно на двох обставинах: готовності погодитися із збереженням економічних і політичних позицій олігархічними угрупованнями та брак політичної волі щодо підтримання чистоти власних рядів і готовності продемонструвати приклад розмежуння влади і бізнесу. Яку роль буде здатен відігравати Президент В. Ющенко в реалізації реформ у найближчі чотири роки? Його повноваження залишаться значними. Водночас виникають передумови як для свідомого усунення від виключної відповідальності за розвиток країни, її розподіл з майбутніми парламентом та урядом, так і для вимушеного відходу від провідної ролі у визначенні національної стратегії. Якою буде його персональна (не обов’язково офіційна, оприлюднена) мета, власна стратегія після року перебування на посаді, залишається неясним.
В українському суспільстві склався і зростав запит на лідера європейського типу, здатного осучаснити сам підхід до управління державою. Більше того, після кількох років державотворення за проектом старої еліти ставало дедалі зрозумілішим, що реальна та успішна незалежність потребує не абиякої, а модернізованої державності. Якщо з Л. Кучмою пов’язуються дозовані реформи, пристосовані до потреб владної і бізнесової еліти, то з В. Ющенком – проведення системних трансформацій, потрібних для розбудови конкурентоспроможної держави, здатної пристосуватися до сучасних європейських реалій. Водночас особисті погляди та якості нового Президента не гарантують якісного, революційного стрибка в моделюванні держави. Якщо його попередник мав вигляд досить органічного лідера посткомуністичної України і тільки на завершальному етапі своєї діяльності зіткнувся з потужним альтернативним політичним рухом, сам В. Ющенко вимушений докладати зусиль, аби закріпити за собою роль лідера, за яким готова йти переважна більшість українців.
Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів 2004 року, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керуються різними суспільними цінностями. Характер протистояння породжує ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Два основні табори – помаранчевий і біло-синій – сформувалися переважно за соціокультурними чинниками. Жоден з них не представляє країну в цілому, має ознаки усталеної регіональності. Президент В. Ющенко стикається з надзвичайно складною проблемою консолідації. Він не повною мірою задовольняє очікування однієї частини суспільства, передовсім – власних виборців, фактично відстає від них у питаннях демонтажу колишнього режиму і модернізації країни. Водночас він випереджає іншу велику частину українських громадян, не готових сприйняти його модель нової країни і, таким чином, його самого.
Якою мірою команда В. Ющенка, яка показала невиразний результат на виборах народних депутатів України, здатна забезпечити демократичний поступ країни? Чимало експертів відповідає на це запитання негативно і вимальовує перспективу гальмування або згортання перетворень. Є ще більші песимісти, які вважають можливим переродження (кучмізацію) чинної влади. Вірогідність реалізації негативних сценаріїв не є надто високою, але їх слід сприймати як загрозу, котра потребує серйозної протидії. Очевидно, слід взяти до уваги обмеженість можливостей чинної влади. Роль Президента зменшується де-факто, оскільки з’явилися нові самостійні політичні гравці, які мають реальну підтримку в суспільстві. Однак провідні політичні актори після „помаранчевої революції” вже не можуть довільно обирати сценарії. Влада більше не диктує суспільству свої правила гри – натомість суспільство одержало можливості впливу на владу. При цьому, це суспільство, в якому нагромадилася відраза до корупції, бюрократизму, нещирості, суспільство, яке спромоглося раз перемогти владу, набуло якісно нового досвіду і вже не буде пасивним у випадку, коли його сподівання не будуть справджуватися. Це є достатньо надійною гарантією демократичного поступу країни.