Політичне лідерство і моделювання національного розвитку
Таблиця 1
Ставлення до України як до своєї Батьківщини (%) [2]
Таблиця 2
Якою мірою ви пишаєтеся чи не пишаєтеся,
що є громадянином України? (%) [5]
Україні притаманна й проблема суперечливості канонів патріотизму, адже продовжуються серйозні дискусії щодо змісту національних інтересів. Це, власне, стосується й цілісності поглядів на найбільш загальні і принципові питання сучасного розвитку і самовідчуття власної ролі та окремої відповідальності. У конкретнішому вимірі проблема полягає у неготовності або небажанні частини населення відійти від союзного минулого, відкинути реінтеграційні ілюзії. Крім того, вирішення цієї проблеми ускладнюється тим, що частина політичної і бізнесової еліти, яка опинилася після 2004 року в опозиції, ладна використовувати настрої окремих прошарків громадян та, власне, російський чинник як інструменти у політичній боротьбі. При цьому, державна влада все ще зважає на суперечливість суспільних настроїв і утримується від належного реагування на прояви антидержавницької політичної діяльності та все ще не виробила ефективних засобів запобігання деструктивним діям окремих потужних економічних та політичних акторів.
Загострення політичної боротьби в другій половині 2004 року стало серйозним випробуванням для країни. Формат цієї боротьби визначило протистояння кандидатів на посаду Президента, які уособлювали дві принципово різні моделі побудови держави. Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керуються різними суспільними цінностями. Характер протистояння породив довготермінові ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Два основні табори – помаранчевий і біло-синій – сформувалися переважно за соціокультурними чинниками. Жоден з них не репрезентує країну в цілому, має ознаки усталеної регіональності. Спостерігаємо формування „західно-народної” та „східно-народної” ідеології. Формат становлення політичної нації в Україні залишається невизначеним. Більше того, рівень гуманітарної самобутності та самодостатності нації недостатній.
На процесі становлення нації, якості державотворення позначаються і прояви партикулярної самоідентифікації українських громадян. Регіональні відмінності, що склалися історично, можуть поглибитися внаслідок суперечливих процесів в соціокультурній і політичній сфері. Очевидно, що в Україні, хоча й дещо меншою мірою, ніж в Росії та Білорусі, збереглася радянська субкультура, яка консервує ідеологізоване і водночас архаїчне ставлення до всіх значущих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Національна самоідентифікація гальмується стійкістю міфів про особливу слов’янську духовність та соціальність, що містять ті чи ті елементи ізоляціонізму та антизахідництва. Пострадянський простір все ще міцно об’єднаний саме недореформованою радянською спадщиною, у тому числі й генетичною близькістю, взаємозалежністю правлячих еліт і, що дуже важливо, їх ізольованістю від решти світу, від міжнародної демократичної спільноти. Режим кордонів, що мало змінився за останні півтора десятиліття (відмежованість на заході, невпорядкованість і прозорість на сході) підкреслює незавершеність і непевність геополітичних трансформацій.Події 2004, а потім і 2006 року загострили питання регіоналізації. Разом з деякими іншими (подвійне громадянство, федералізація, статус російської мови) воно перетворилася на інструмент політичної боротьби всередині України та геополітичної боротьби за Україну. Цілеспрямовані дії деяких політичних сил та російський чинник створюють виразний ризик поглиблення та закріплення регіонального розламу, наявності двох електоратів, формування звички ставлення їх представників один до одного за схемою „свої” – „чужі”. Такі ментально-психологічні реалії роблять націю вразливою, а саму державу внутрішньо слабкою. У зв’язку з реформою місцевого самоврядування, політичне протистояння може спричинити зростання ризику повзучої федералізації. Передумови для цього посилюються внаслідок суттєвих розбіжностей показників конкуруючих політичних сил на місцевих виборах. Корегування сьогоднішньої спотвореної самоідентифікації окремих регіональних спільнот внаслідок накладання та взаємопосилення локальної та мовно-культурної ідентичності загрожує граничним ускладненням відносин між центром і окремими регіонами, а за умов посилення зовнішнього втручання – реальним розколом країни. Доводиться серйозно ставитися й до оцінок експертів Фонду миру та Фонду Карнегі, які відносять Україну до числа внутрішньо нестабільних держав [6].
Україна має досить серйозні проблеми з досягненням консолідованості. Вони пов’язані переважно з особливостями становлення української державності і незавершеністю цього процесу. Але слід визнати, що значною мірою ці проблеми, так само, як і ускладнення процесів демократизації, підживлюються внаслідок небезпечних вад національного розвитку за умов незалежності. Історична інерція обумовлює складне переплетення внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на перспективи демократичного транзиту і національного відродження. Фактично після п’ятнадцяти років незалежності доводиться підбивати підсумки суперечливої діяльності першого, посткомуністичного призову української еліти і визначати перспективи її оновлення та можливості оптимізації моделі національного поступу. Очевидно, що для пострадянської і сучасної європейської України потрібні різні політичні лідери. Це досить рельєфно позначається в характеристиках Л. Кучми та В. Ющенка.