Політичне лідерство і моделювання національного розвитку

Найважливішим чинником суспільно-політичного розвитку України стало те, що унезалежнення розв’язало лише проблеми державності як такої, залишивши без чіткої відповіді питання про нову систему цінностей і модель національного розвитку. Владна еліта і бюрократія, які значною мірою зберегли свої позиції і виявилися чи не єдиними організованими суспільними групами, отримали простір для активних дій згідно з власними інтересами. Та частина громадськості, яка відігравала активну роль у процесі здобуття незалежності, переважно концентрувалась на проблемах розбудови держави; її лідери воліли йти у владу чи впливати на неї у форматі відносин всередині політичної еліти, але залишалися на другорядних ролях. Суспільство після грудневого 1991 року референдуму залишилося переважно відстороненим від державного будівництва та загальнонаціональних проблем. Воно не лише не було готове до політичної творчості, а й виявилося дезорієнтованим діями влади.

Частково оновлена номенклатура, яка втрималася на своїх позиціях, переважно формувалась в республіканському форматі, але не була й не могла бути справді національною за власною природою, системою цінностей, ментальністю. Вона керувалась груповими інтересами, подібними до інтересів інших загонів республіканської номенклатури. Синхронні дії цих сил, їх взаємопідтримка були головною рушійною силою як демонтажу СРСР, так і створення СНД й подальшого підтримання пострадянського феномена „близького зарубіжжя”. Порозуміння між національними номенклатурами позбавило розпад наддержави особливого драматизму, але суттєво знизило цінність, якісні характеристики здобутої незалежності.

Історичний етап і конкретні обставини, за яких стали можливими суспільно-політичні перетворення в Україні, зумовлюють значну специфіку цього процесу, суттєве відхилення його від класичного варіанта саморозвитку. Специфіка ця пов’язана, передовсім, з двома групами чинників. До першої належать наслідки штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів. Унезалежнення не супроводжувалося виразним розривом з цим періодом, якісним стрибком до нового суспільно-політичного стану. Більше того, на рівні еліти мала місце спадковість, перенесення суттєвих старих ознак і норм в політичну культуру і політичну практику самостійної держави. Закономірно, що протягом перших років незалежності чинився суперечливий, переважно деструктивний вплив влади на перебіг суспільно-політичних процесів. Набули розвитку і певної усталеності сурогатні форми суспільної організації, тіньові політичні механізми. Саме ці обставини унеможливили реальне зближення з Європою і утримували країну у стані невизначеності щодо геополітичної ролі та зовнішньополітичних пріоритетів.

Друга група чинників – це наслідки відставання національних суспільних процесів порівняно з інтернаціональними, незавершеності національної самоідентифікації, суспільно-політичної консолідації, формування сучасної конкурентоспроможної і патріотичної політичної еліти. Це особливо рельєфно виявляється на європейському фоні, де процеси інтернаціоналізації значно посилюються інтеграційними чинниками, які безпосередньо впливають на національні моделі розвитку.

Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні уподобання значно відрізняють їх від більшості європейців. Вона має перехідний характер і не позначена виразним напрямом еволюції (як, наприклад, у деяких балканських країнах, де так само існує проблема незавершеності національної самоідентифікації). Цей процес переважно перебуває під впливом євразійської суспільно-політичної традиції – своєрідна імперська інтернаціоналізація, тривала ізольованість і русифікація у форматі „трьох братніх східнослов’янських народів” довгий час деформували масову свідомість. Разом з малою успішністю першого періоду незалежності, це гальмує усвідомлення власної окремішності та відповідальності за власну долю.За результатами опитування 2005 року, тільки 54,8 % (2004 – 44,2 %) респондентів вважали себе передовсім громадянами України, 24,6 % (2004 – 30,5 %) – жителями села, району чи міста, в якому живуть, 4,8 % – регіону (області чи кількох областей), 2,5 % – представниками етносу, нації, а ще 8,1 % (2004 – 10,7 %) – громадянами колишнього СРСР [1]. Майже половина громадян підтримують ідею подвійного громадянства. Суттєво нижчою, ніж у більшості європейських країн, залишається довіра до співгромадян.

Симптоматично, що 20,4 % громадян ладні підтримати ідею відновлення СРСР та соціалістичної системи, а ще 28,3 % прагнуть цього, але розуміють, що за сучасних умов це нереально. Лише трохи більше половини висловлюються проти такої гіпотетичної перспективи. Водночас тих, хто вважає припустимим зміцнення економічної незалежності держави ціною зниження рівня життя, у два з половиною рази менше, ніж тих, хто на таке не погоджується. 53,1 % готові захищати свою країну у разі війни, 26,7 % не готові, 20,2 % вагаються з відповіддю [3]. Водночас на запитання, як має поводитися Україна у випадку конфлікту між Росією і НАТО, відносна більшість (40,7 %) вважає за необхідне дотримуватися максимально нейтральної позиції, ще 22,9 % впевнені, що Україна має стати посередником у владнанні конфлікту, ще 12,6 % вагалися з відповіддю, 20,8 % висловилися на користь того, аби стати на бік Росії, 3 % – на бік НАТО [4].