Політична комунікація: проблеми структуризації
Варто зазначити, що подібна позиція штучно обмежує коло таких комунікаторів лише політичними інститутами, елітами та лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців. Особливо ж тих, хто з різних причин не бере участі в голосуванні. Хоча, як зазначає М. Грачов, посилаючись на авторів англо-американського “Словника політичного аналізу”, саме категорія виборців, які не обирають, виступає важливим індикатором суб’єктної активності в системі політичної комунікації так само, як і носії інших символічних актів несприйняття процедур реалізації виборчого права [15].
Зрозуміло, що від участі в політиці в будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. Інша справа – ступінь цієї участі, надання суб’єктові владних функцій. Така участь може коливатися від рядового виборця до обтяженого величезними повноваженнями глави держави.
Для основи класифікації суб’єктів політичної комунікації оптимальною, на нашу думку, є система Г. Алмонда, що передбачає виокремлення трьох ступенів індексів участі у політиці, а саме: стихійна участь у політиці; участь напівсвідома – розуміння сенсу ролей за безпечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей [16].
З огляду на це визначаємо три основні суб’єкти політичної комунікації.
Перший – інституціональні, якими є глава держави, парламент, уряд, судова гілка влади, політичні партії, органи місцевого самоврядування та ін.
Другий – соціальні, себто індивіди та різні соціальні спільноти: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні тощо.
Третій – функціональні, якими виступають передовсім засоби масової комунікації. Дуалізм цієї категорії в системі політичної комунікації полягає у суб’єктності ЗМК в частині створення власної інформації, з одного боку, та системності як засобу передачі інформації – з другого.
Іншими словами, засоби масової комунікації (в усьому обсязі їх змісту, тобто колективи редакцій, технічні засоби тощо) виступають як основні складові комунікації. Кожен з учасників цього процесу також є суб’єктом, проте суб’єктом іншого “особистісного рівня”. Журналіст, який створює власний інформаційний продукт, є по суті суб’єктом своєї професійної творчої діяльності з виробництва текстів, які реалізують його особистість як публіциста. Власники ЗМК виступають суб’єктами політичної комунікації, оскільки вони визначають позицію комунікатора чи, як ми кажемо, “обличчя газети”. У тих випадках, коли ЗМК є державним, суб’єктом, відповідно, виступає держава. Саме вона визначає інформаційну спрямованість того чи іншого ЗМК, що впливає на громадян відповідно до мети, яку держава в особі домінуючого суб’єкта влади вважає необхідним визначити. Громадяни можуть (чи не можуть) вплинути на державу в її рішенні вести ту чи іншу комунікативну діяльність. Якщо вони цього не роблять, то держава в особі домінуючого суб’єкта політичної влади на свій розсуд може враховувати чи не враховувати думки громадян з огляду на знову ж таки права суб’єкта політичної комунікації на реалізацію власної програми.Наочною ілюстрацією висловленого є нинішня ситуація із ЗМК в Україні. Те, що недержавні канали і видання реалізують цілі суб’єктів підприємницької діяльності, зокрема у сфері політики, зрозуміло всім. Державні ЗМК реалізують, відповідно, інтереси держави, здійснюючи вплив на свідомість людей. Проте які політичні сили виступають від імені держави? В УРСР існував один суб’єкт політичної комунікації, він же представляв і державну владу.
Нинішня критика на адресу політичного комунікатора радянського періоду, яка полягала в тому, що, мовляв, ЗМК були заангажовані, на нашу думку, не зовсім аргументована, оскільки передбачає певну самостійність, навіть альтернативність суб’єктів політичної комунікації, що не відповідає сутності тоталітарного режиму в принципі.
Натомість сьогодні в інформаційному просторі України існує кілька суб’єктів, які намагаються легітимно (принаймні на час написання статті) реалізувати свої потреби в державній владі. Їх відносини в соціумі характеризуються комунікативним обміном, в результаті якого їхні контакти набувають суб’єктивно-об’єктних ознак. В нинішній політичній ситуації, коли конституційна реформа стає реальним політичним явищем в інформаційному просторі українського суспільства, на перше місце має вийти так звана діалогова модель політичної комунікації. Аналізуючи її складові, М. Вершинін зазначає, що характерною ознакою цієї моделі є так звана горизонтальна рівність учасників інформаційного обміну, яка передбачає консультативно-дорадчий обмін думками на засадах толерантності [17]. Реальний перебіг подій в парламенті України наприкінці 2003 – початку 2004 року наочно засвідчив: комунікативні складові політичного процесу не завжди відповідають принципам толерантного діалогу, натомість дають підстави для констатації наявного впливу так званої організаційно-адміністративної комунікації. За влучним висловом Т. Персикової, така комунікація здійснюється каналами “виноградної лози”, суть якої полягає в тому, що зовні непередбачувані шляхи передачі інформації нагадують хаотичне переплетіння гілок винограду, котрі живляться з єдиного кореня [18].