Політична комунікація: проблеми структуризації
Процес конституційної реформи в Україні актуалізує проблему вивчення поняття політичної комунікації як сукупності процесів інформаційного обміну, передачі політичної інформації, що спрямовують та структурують діяльність соціальних складових політичної системи і громадянського суспільства.
Початком вивчення явищ політичної комунікації у розвинутих країнах можна вважати дослідження діяльності пропагандистських служб у період Першої світової війни. Проте фундаментальні праці в цій галузі з’явилися наприкінці 40-х – початку 50-х років минулого століття. Структуризація досліджень політичної комунікації у відносно самостійний напрям припадає на період становлення загальної теорії комунікації. У зв’язку з цим актуалізується аналіз сутності політичної комунікації в контексті вивчення її основних теоретико-концептуальних засад , котра є базовою категорією для з’ясування природи політико-комунікативних процесів.
Поняття “комунікація” має чимало визначень. “Під комунікацією в широкому розумінні мається на увазі і система, в якій здійснюється взаємодія її складових, і способи спілкування, що дозволяють створювати, передавати та приймати інформацію” [1]. “Комунікація – соціально обумовлений процес передачі і прийняття інформації в умовах міжособистісного і масового спілкування за допомогою різних комунікативних засобів” [2]. “Під комунікацією ми будемо розуміти процес перекодування вербальної у невербальну, а невербальної у вербальну галузь, тобто для комунікації важливий період від творення одного до дії другого” [3].
Аналіз наведених та інших доволі розпливчастих визначень поняття комунікації свідчить не лише про тривалий пошук завершених з точки зору законів формальної логіки концептів тієї категорії. Він також розкриває усталену тенденцію до формування кількох основ, принципів визначення видових ознак одного предмета дослідження.
Як зазначає М. Назаров, у загальному плані тут можна виділити дві основи диференціації [4]. На його думку, перша пов’язана з різницею між медіа-орієнтованими і соціально-орієнтованими підходами. Медіа-орієнтовані підходи ґрунтуються на тезі про відносну автономність комунікації в суспільстві. Тому основна увага тут концентрується на комунікативних процесах як формі соціальних змін у межах соціально-орієнтованих підходів. Мається на увазі, що політичні процеси насамкінець визначають зміст, особливості масової комунікації в суспільстві. З одного боку, існують вельми поширені культурологічні підходи, що акцентують увагу на вивчені комунікації в контексті розповсюджуваних в соціумі ідей, цінностей, уявлень тощо. З іншого боку, дедалі помітнішою є тенденція до поширення прагматично-матеріалістичних відносин в комунікативній сфері.
У кожному з існуючих підходів є раціональне зерно. Не підлягає сумніву, що конкретний масив інформації, який розповсюджується ЗМК, справляє політичний вплив на масову аудиторію, що дає підстави надати інституту комунікації певною мірою самостійних повноважень в частині формування громадської думки. Саме звідси випливає усталена теза про домінування “четвертої влади” в громадянському суспільстві. Якщо це так, то постає природне запитання про конкретизацію змісту комунікації в площині політичній як такій, що домінує в розподілі комунікативних потоків. У зв’язку з цим вбачається професійним одне з перших визначень комунікації з часів радянської суспільної думки в редакції Ю. Шерковіна, котрий класифікує масову комунікацію як “систематичне розповсюдження повідомлень (через, пресу, радіо, телебачення, звукозапис, відеозапис) серед великих аудиторій з метою утвердження духовних цінностей та здійснення ідеологічного, політичного, економічного впливу на оцінки, думки та поведінку людей” [5]. Отже, з огляду на об’єктивну пріоритетність напрямків комунікації в інформаційному суспільстві ми неминуче виходимо на категорію власне політичної комунікації, котра має визначальний статус в структурі інформаційних потоків, оскільки репрезентує місце і роль передовсім законодавчого, виконавчого, судового інститутів державної влади в країні. А якщо взяти до уваги інформаційну діяльність основних складових громадянського суспільства, передусім політичних партій та громадських об’єднань, то стає цілком зрозумілим серйозний вплив політичної комунікації на мотивацію поведінки громадян, з одного боку, та на дії владних структур – з іншого.Проте в літературі до останнього часу проблеми політичної комунікації часто розглядаються у досить спрощеному вимірі, по суті лише в частині аналізу засобів комунікації на предмет організації переважно політичної реклами, яка, на думку окремих політологів, є формою політичної комунікації так само, як і PR-пропаганда [6]. В такому аспекті змістові ознаки інформації набули класифікаційного узагальнення на рівні комунікативних технологій. Г. Почепцов розглядає цю категорію саме як технологію, наголошуючи на системності процесу організації багатоканального впливу на аудиторію [7]. На основі комунікативних схем, стратегій, прийомів і залежно від конкретних осіб та цілей визначаються певні PR-маніпуляційні сценарії політичних дискурсів. Саме на цьому наголошують політологи Ольга та Павло Зернецькі, котрі роблять висновок, що “активне використання комунікативних тактик та прийомів... як у традиційних, так і у нових мас-медіа є характерною тенденцією глобальної професіоналізації політичного дискурсу інформаційної доби” [8].