Політична комунікація: проблеми структуризації

Більшість дослідників розглядає проблему ефективності, суб’єктності, структурованості поширення форм політичної комунікації в контексті місця і ролі ЗМІ в інформаційному суспільстві. Коли науковці порушують питання про всеохоплюючий вплив преси в процесі комунікативних зв’язків складових політичної системи, виникає доволі усталена ситуація суміщення основних понятійних категорій в частині звуження комунікативного процесу до рівня функціонування власне ЗМІ. Причому таке природне обмеження кола видових ознак відбувається, з одного боку, за рахунок фактичного ототожнення понять “політична комунікація” і “політична інформація”, а з іншого – гіперболізацією процесу політичної комунікації в її окремих сферах застосування, передовсім у виборчому процесі та вивченні громадської думки.

У правовій літературі структурування інформації передбачає функціонування статистичної, масової інформації про діяльність державних органів влади та органів місцевого самоврядування, правової, інформації про особу, інформації довідково-енциклопедичного характеру, соціологічної інформації [9]. Вочевидь у цьому класифікаторі немає єдиного принципу поділу понять, що дає змогу тлумачити кожен із видів інформації як політичну за умов її функціонування у сфері діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади (П. Шляхтун) [10].

За таких умов політична інформація віддзеркалюватиме функціональні ознаки політики у формі основних напрямів її впливу на суспільство: вираження і задоволення соціальних інтересів, раціоналізації соціальних суперечностей і конфліктів через механізм діалогу між членами суспільства та суспільством і державою, а також соціалізації особи, тобто становлення людини як члена суспільства, підвищення соціальної активності громадянина. В такому контексті політичну інформацію доцільно розглядати як сукупність знань, повідомлень про явища, факти та події політичної сфери суспільства.

Якщо не розглядати поняття “явища”, “факти”, “події” як єдиний синонімічний ряд, доцільною вбачатиметься конкретизація потоків політичної інформації за окремими жанровими ознаками. У викладі О. Кабачної це аналітичні матеріали (оцінки соціально-економічної ситуації в країні, прогнози щодо її розвитку в залежності від результатів виборів, аналіз діяльності владних інститутів), явна і латентна політична реклама кандидатів у політичні структури різного рівня (як через ЗМІ, так і в процесі різних політичних заходів: зборів, мітингів тощо) [11].

На нашу думку, власне інформаційні потоки можуть розглядатися лише в якості категорії актуалізації комунікації як процесу, а не навпаки. Комунікація як комплексне явище структурує інформацію як за змістом, так і за її введенням до соціуму на всіх рівнях. Іншими словами, політична інформація набуває рис політичної комунікації, коли вона потрапляє до структури останньої.

Відтак набуває актуальності питання про визначення моделі політичної комунікації. Сучасні політологи під цю модель адаптують класичну парадигму Г. Лассуелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, співвідносна до відповіді на запитання: хто повідомляє – про що – яким каналом – кому – з якою метою – з яким ефектом [12]. Пізніше модель комунікативного процесу Г. Лассуелла була вдосконалена за рахунок введення принципово важливих для владно-управлінських відносин елементів зворотного зв’язку. В результаті змінилося й розуміння самого процесу комунікації, в якому усі компоненти пов’язані причинно-наслідковими рівнями. Подальшому вдосконаленню моделі сприяло введення додаткових компонентів – джерел інформації, умов проходження комунікації, складу аудиторії та, нарешті, мови як засобу комунікації.Багато в чому структуризація природи комунікативного повідомлення випливає з характеристики суб’єкта комунікативного процесу. У фаховій літературі час від часу висловлюються пропозиції взагалі відмовитися від поняття “суб’єкт комунікації”, від фіксації суб’єктів як важливих елементів системи комунікації, розчиняючи цю проблему в переліку “діючих сил” даної системи та акцентуючи при цьому увагу на суто юридичних аспектах: провідними суб’єктами визначаються власне засновники – “державні чи громадські організації, професійні і творчі спілки, асоціації і товариства, групи громадян, що створюють видання і програми, організовують і спрямовують їхню діяльність, як це зафіксовано в реєстраційному статуті” [13]. Проте, на думку Т. Науменка, суб’єктами комунікації є соціальні групи, що реалізують свої потреби, пов’язані із забезпеченням умов власного існування. В цьому випадку – умов, пов’язаних з необхідністю внесення в систему свідомості соціальних орієнтирів на основі власних світоглядних парадигм, матеріалізовананих у формі їхніх групових ідеологій [14].

Конкретизація такого визначення до рівня політичної комунікації має на меті відокремлення категорії суб’єктності в контексті політичної науки, адже до числа суб’єктів політики належить кожен, хто прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадяни та організації, суспільні класи і партії, етнос і держава. Існує думка, що суб’єктами політичної комунікації виступають переважно активні учасники політичного процесу, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення.