Політичні партії як суб’єкти виборчого процесу

Наприкінці ХХ століття сталися істотні зрушення в політичній сфері суспільства. Політичні партії почали позбуватися традиційної класовості та звертатися не стільки до певних соціальних прошарків, скільки до всіх груп населення. Американський політолог Дж. Лапаламбара назвав цей тип політичних партій „партією хапай усіх”, а потім – „партією виборців”. Згодом до останньої додалася назва „універсальна партія”. Особливість цих партій полягає в тому, що вони сповідують суто прагматичний підхід до ідеології, максимально розширяючи її до рівня загальнонародної, тобто надають перевагу пошукові спільної мови з багатьма, іноді протилежними соціальними групами з єдиною метою – залучити на свій бік якомога більшу кількість голосів виборців.

У 1980-і роки виник феномен політичних партій „рухівського типу”, які беруть на озброєння принципи організації та діяльності соціальних рухів як ефективної форми самодіяльності й політичної участі населення. Наприклад, партія „зелених” Федеративної Республіки Німеччини сформувалася на основі екологічного руху цієї країни і, як наслідок, має специфічні риси, що наближають її до громадських об’єднань: повну відкритість та гласність у внутрішньому житті, мінімальний апарат партійної бюрократії. В ній не практикується централізація і фіксоване партійне членство, вона не має постійного партійного лідера. Інноваційна структура забезпечила цій партії позитивний результат в електоральних кампаніях.

Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом та його депутатами у межах представницької демократії. Використовуючи політичні партії, правляча еліта має можливість звернутися до громадян за підтримкою у здійсненні нею певних політичних кроків, а народ, здебільш через опозиційні партії, має можливість висловлювати критику дій уряду та висувати політичні вимоги на його адресу. Наприклад, у конституції Італії політичні партії розглядаються як пряме знаряддя народного суверенітету. Причому, суверенні функції виконують як правлячі, так і опозиційні політичні партії. Право правити та право вести опозиційну діяльність розглядаються як дві незаперечні форми народного суверенітету. Тож політичним партіям в Італії відводиться роль провідної, динамічної сили в розвитку демократичної політичної системи [1, с. 202 - 203].

Більшість сучасних політологів виокремлюють характерну сучасну тенденцію в розвитку політичних партій за умов інформаційного суспільства: поступово відбувається занепад політичних партій у тому класичному вигляді, в якому вони існували донедавна. Поділ політичних партій за соціальними, класовими та іншими ознаками стає дедалі все більш розмитим. Політичні партії все менш ефективно виражають та захищають інтереси переважної більшості виборців. Від їх ротації біля державного керма мало що змінюється. Це спричиняє в розвинутих демократичних країнах Заходу зменшення активності електорату. На зміну політичним партіям як суб’єктам політичної боротьби йдуть невеличкі групи професіоналів, здатні гнучко реагувати на політичну кон’юктуру, оперативно впливати на свідомість виборців. Змінюється якість політичних партій: на зміну звичним „стаціонарним” партіям приходять тимчасові громадські об’єднання, створені виключно з метою вирішення вузькополітичних завдань. За цих умов вчені все більше говорять про виникнення партій принципово нового типу – „технологічних” партій, своєрідних „електоральних машин”, діяльність яких грунтується переважно на маркетингових технологіях, що інтенсивно розвиваються передусім на Заході та перебувають на початковому етапі формування в країнах пострадянського простору.На мою думку, можна констатувати зростаючу роль політичних технологів у процесі партійної діяльності, особливо під час проведення електоральних кампаній. Слабкість українських політичних партій, їх організаційна та ідейна аморфність відкривають перед командами політичних технологів доволі широку перспективу доведення їх до необхідної „електоральної кондиції”. Основні політичні партії, включаючи й нові „партії влади”, з точки зору деяких РR-технологів у нинішньому вигляді є своєрідними напівфабрикатами для майбутньої виборчої кампанії. Російський політтехнолог Г. Павловський висловив думку, яку цілком можна застосувати й щодо України: „Поміж виборами наші партії є „сировиною” для майбутніх виборчих проектів”. Тобто, партії на пострадянському просторі – це недороблений товар, а вибори – „конкурси електоральних проектів”.

Характерною особливістю перехідних суспільств, у тому числі й українського, є певне відставання в розвитку партійної системи від аналогів, що існують в розвинутих демократіях. Більшість українських партологів, серед яких Д. Арабаджиєв, С. Бабій, В. Базів, Л. Дунаєва, Б. Козак, В. Журавський, пов’язують виникнення політичних партій як масових політичних організацій в новітній Україні з чітким ідеологічним розмежуванням, що утворилося в суспільстві. Вони наголошують, що в українській політиці залишаються партії, які мають яскраво виражений ідеологічний стрижень, організаційне структурування, відомих лідерів, соціальні програми, громадський авторитет у певних груп населення. Але якщо проаналізуємо результати парламентських виборів 2002 року, то неодмінно звернемо увагу на харизматичний ресурс, який дозволив блоку В. Ющенка „Наша Україна” виграти вибори, а блоку Ю. Тимошенко посісти почесне четверте місце. Тож новостворені структури з яскравими лідерами, що є певними політичними „напівфабрикатами”, мають усі шанси втрутитися в суперечку між визнаними політичними „монстрами” за голоси українського електорату.