Перспективи реформування державно-церковних відносин.
Привертає увагу та обставина, що очікування соціальної активності церкви серед віруючих є вищим. Значна частина громадян, які визнають себе віруючими, в реальності не керуються релігійним розумінням природи життя. Переважна їх більшість схильна вважати, що дії, які Церква трактує як гріх, мають також і соціальні передумови: майже 80 % віруючих впевнені, що до переривання вагітності жінок змушують несприятливі умови життя, обмежені матеріальні можливості утримувати дитину, дати їй належне виховання та освіту; 76,3 % – переконані, що головні причини зростання кількості самогубств в Україні обумовлені зниженням рівня життя.
Водночас віруючі громадяни, у порівнянні з атеїстами, демонструють помітно вищий рівень поваги до життя. Суттєвою є і регіональна різниця у ставленні населення до проблем життя і смерті, евтаназії, переривання вагітності. Населення західного регіону демонструє вищий, порівняно з жителями інших регіонів, ступінь довіри до церкви. Ця різниця зумовлена не лише історичними особливостями, а й активною соціальною діяльністю церкви в цьому регіоні.
Значні можливості має церква й для здійснення соціально значимих проектів. Користуючись суспільною підтримкою, вона могла б багато зробити для організації громадської допомоги найвразливішим соціальним групам населення, створюючи відповідні служби та залучаючи до праці в них добровольців з числа не лише віруючих, а й невіруючих. В організації мережі хоспісів та різних соціальних служб перспективною могла б бути співпраця церкви з державними службами зайнятості. Це дозволило б залучати безробітних до праці в цих закладах на громадських засадах.
Виховання дітей, підлітків і молоді на принципах релігійної моралі сприятиме попередженню негативних явищ у їх майбутньому сімейному житті.
Об’єднання зусиль держави, суспільства та релігійних інституцій у розв’язанні соціальних проблем сприяло б міжцерковному порозумінню, гармонізації державно-церковних відносин та зміцненню авторитету церкви в суспільстві.
Суспільний поступ полягає у дедалі більшому єднанні людей. Світ навколо нас динамічно змінюється, і питання постає так: або наша країна дасть нарешті адекватну відповідь на виклики часу, або остаточно перетвориться на третьорозрядну державу. Для того, щоб посісти гідне місце у світовій спільноті, українському суспільству необхідно здійснити радикальну інтелектуальну і соціальну трансформацію, що є неодмінною умовою консолідації суспільства. Це диктується жорсткими законами виживання націй в сучасному, та й майбутньому, світі. Виконання цієї умови дає змогу націям забезпечувати свій сталий і безпечний розвиток, незважаючи на будь-які прояви зовнішнього тиску. Така консолідуюча національна ідея виконує функції того чинника, який узгоджує всі інтереси і перетворює зусилля мільйонів людей у реальні досягнення. Роль державної влади – втілювати в життя національну ідею та забезпечувати всі складові розвитку, динамічно й ефективно здійснювати необхідні перетворення.
Нинішнє тривале міжконфесійне протистояння, яке окремі зарубіжні засоби масової інформації назвали “війною дзвіниць”, негативно впливає на розбудову і утвердження незалежної української держави. Це безперечно. У зв’язку з цим постає питання про зв’язок релігії та політики. І якщо в епоху масового атеїзму таке питання здебільш одержувало негативну відповідь, то нині взаємозв’язок релігії і політики очевидний.
Можна, звичайно, послатися на історичні факти, на уроки минулого щодо важливості і релігійного питання у державотворчому процесі. Немає, очевидно, потреби детально зупинятися на проблемах національно-церковного відродження України у 1917 – 1920 роках. Але слід підкреслити чіткість і обґрунтованість позицій таких, зокрема, національних церковних діячів, як О. Лотоцький, М. Міхновський, В. Чехівський та інші, які послідовно порушували перед урядом Центральної Ради питання важливості церковного життя для утвердження української державності. Історичні факти також свідчать, що Центральна Рада не зовсім серйозно сприймала пропозиції провідних діячів національного духовенства, вважаючи церковні та міжцерковні стосунки і, ширше, взагалі релігійне питання приватною справою духовних осіб. І це трагічно позначилися на державотворчому процесі тогочасного періоду.
Не зупиняючись детально на проблемах національно-церковного життя 1917 – 1920 років, взаємозв’язку релігії і політики у період становлення української держави початку ХХ століття, слід все ж наголосити, що втрати молодої держави багато в чому обумовлювалися ігноруванням органами державної влади церковних проблем. Немає сумніву, що ця тема є важливою й для сьогодення.Слід зауважити, що й нині чимало ведеться розмов про взаємозв’язок релігії і політики, ролі церкви у державотворчому процесі. Але коли мова заходить, приміром, про врегулювання міжцерковних, міжконфесійних суперечок, то зазвичай вирішення цих питань віддається на розсуд релігійних організацій, виходячи з того, що церква в Україні відокремлена від держави. Міркування такі: це, мовляв, не державні проблеми. Незважаючи на те, що відокремлення дійсно має місце, все ж слід наголосити: Україна повинна мати власну державну церковну політику. Наприклад, у нас прийнято закон про свободу совісті та релігійні організації. Але як він виконується на місцях? Це всім відомо. У той же час єпископи повинні отримувати відповідні орієнтири владних структур щодо дотримання чинного законодавства, врегулювання міжконфесійних суперечок, розподілу майна, підтримки церквою тих чи інших громадських заходів тощо. Це безперечно сприятиме державотворчому процесові як на регіональному, так і на загальнодержавному рівні.