Перспективи реформування державно-церковних відносин.
Важливість дослідження історичних джерел конфліктних тенденцій в сьогоднішньому православ’ї не викликає сумніву, оскільки з історії розвитку суспільств відомо, що об’єктивний аналіз і раціональність обраних пріоритетів при розв’язанні суспільних протиріч, які виникали на грунті релігійних непорозумінь, дозволяли уникнути значних соціальних збурень.
На зламі тисячоліть Україна опинилась в епіцентрі великої суспільної трансформації. Внаслідок цього, зокрема, посилився інтерес до досліджень релігійної проблематики. Це обумовлено як складною соціально-економічною ситуацією, так і суперечливою релігійною спадщиною – в сенсі центрів тяжіння основних православних конфесій.
Достовірність та обгрунтованість концепцій і висновків цієї статті базується на аналізі історичних фактів та архівних джерел, публікацій світських і церковних видань, досліджень вітчизняних та зарубіжних філософів, політологів.
Розбудова української демократичної держави потребує відродження та розвитку національної духовної культури. Серед процесів, що визначають нову якість духовного життя суспільства, значне місце посідають зміни у стосунках між державою та релігійними організаціями, здійснення реалістичної політики щодо всіх конфесій, налагодження з ними тісного співробітництва у вирішенні питань державно-церковних відносин.
Одночасно з яскравим спалахом національного життя – розширенням сфери вживання української мови, появи новаторських творів літератури і мистецтва, пожвавленням процесів у галузі культури, проголошенням давно виплеканої ідеї державності – почало оживати, набувати нових проявів і релігійно-духовне життя. Відродження храмів, збільшення кількості релігійних громад різних конфесій, створення церковних і церковно-громадських організацій просвітницького та доброчинного спрямування – це все результат безперечної демократизації суспільного життя України, у тому числі й релігійного.
Варіантів співпраці держави з церковними інституціями може бути багато. Слід зважити й на те, що саморозвиток та самовирішення релігійних питань дає можливість іншим державам через посередництво церков втручатися у внутрішні справи України, впливати на її внутрішню та зовнішню політику. Зрештою, такий саморозвиток сприяє формуванню в Україні державно-регіональних церков, які можуть стати, за умови активних дій зацікавлених чинників, загрозою цілісності України.
Треба мати на увазі й те, що в сучасній Україні консолідувати народ на релігійному ґрунті неможливо. Більше того, намагання згуртувати його в такий спосіб призводить до подальших розколів, ворожнечі в поки що далеко не монолітному суспільстві. Нині характерна не релігійна інтеграція, а конфесійне розшарування, множення конфесій. У зв’язку з цими обставинами необхідно обережно ставитися до ідеї проголошення єдиної національної церкви.
Відомо, що в Україні проживає багато православних росіян, які за традицією підтримують Московську патріархію. Цілком ймовірно, що певна частина православних молдован орієнтується на Румунську патріархію, а болгар – на Болгарську. І це слід враховувати.
Вихід в єдиному – в толерантності, взаємній повазі, співжитті і співпраці різних церков. Світовий досвід переконує, що досягнення згуртованості принципово неможливе на шляхах формування ідентичності – політичної, національної, конфесійної. Цей процес надто складний і потребує, щонайперше, суспільної згоди всіх наявних в Україні церков.
Слід добиватися деполітизації церковного життя, невтручання політичних і державних чинників у внутрішні справи церкви. Якщо події розвиватимуться по-іншому, то можна прогнозувати подальше загострення боротьби між церквами і конфесіями, яке може набирати й крайніх форм.
Існування церкви в лабетах тоталітарного суспільства призвело як до штучного зменшення церковно-релігійної мережі, дискримінації віруючих, так і до певної бюрократизації церковного життя, церковного керівництва.
Одним із важливих питань для церкви у посттоталітарному суспільстві є взаємини з державою. Для православних церков воно завжди було актуальним. На відміну від католицької церкви, яка, існуючи в інших умовах, здебільшого переймалася суто внутрішніми проблемами (целібат, соціальне служіння, дискусія про розлучення, дозвіл або заборона штучного припинення вагітності), православ’я задля свого виживання постійно мусило зосереджуватися на відносинах із владою. Цю „спадщину” непрсто подолати і в нових умовах.