Перспективи реформування державно-церковних відносин.

24 квітня 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”, а через рік, 24 квітня 1992 року, – зміни і доповнення до цього закону та до відповідних статей Цивільно-процесуального кодексу. Ця законодавча база стала основою для духовно-релігійного відродження, відкрила свободу релігійного волевиявлення громадян, повернення їм храмів, церковного майна, вирішення міжконфесійних суперечок.В історії України практично вперше з’явилася можливість релігійного розкріпачення церкви через відокремлення її від держави, хоча з суспільством вона завжди складала органічну єдність. (Радянське “відокремлення” насправді було пригніченням, воно мало на меті витіснення конкурента).

Однією з найгостріших проблем релігійно-церковного життя в Україні є міжцерковні та міжконфесійні конфлікти і суперечки. Вони віддзеркалюють загальний стан політичних процесів, які характеризуються їх складністю, зумовленою специфікою перехідного періоду від тоталітаризму до демократичного суспільства.

Ціннісні виміри сучасних державно-церковних відносин в Україні мають стосуватися передусім головного – людського життя. Адже, незалежно від різних трактувань його природи і джерел, в сучасному цивілізованому світі воно визнається найбільшою цінністю. Життя людини захищають міжнародне право та національне законодавство всіх країн світу.

Обов’язок збереження життя бере на себе також церква. Релігійні організації, міжнародні та національні громадські рухи ведуть різнобічну діяльність, спрямовану на подолання будь-яких загроз життю людини: від голоду та бідності до забруднення довкілля і збройних конфліктів, від застосування смертної кари до епідемій небезпечних хвороб. Захист життя людини від різних загроз – основна мета і функція сучасної держави, і неоціненну допомогу в цьому може надати їй церква.

Україна ратифікувала міжнародно-правові документи, що декларують право на життя як безумовне, основоположне право людини, і закріпила його в Конституції. В Преамбулі Основного Закону проголошується, що “держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя”, в Статті 3 – що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Водночас в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України одним з пріоритетних національних інтересів держави визначено “зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу”.

Наявний економічний, науковий, культурний потенціал, ті зрушення на краще, які останнім часом стали помітними на макроекономічному рівні, породжують надію, що з часом Україна досягне поставленої мети у справі забезпечення гідного рівня життя громадян. Водночас на мікрорівні, на рівні життя окремої людини, тривала криза перехідного періоду залишила болючі сліди, зумовила негативні тенденції, поглиблення яких істотно загрожує безпеці абсолютної більшості наших громадян. Тому, визнаючи наші здобутки на шляху реформування, доцільно зосередити увагу на “больових місцях” суспільного життя – з метою пошуку шляхів і засобів їх уникнення.

Нинішні демографічні процеси засвідчують, що найгострішими питаннями, які безпосередньо торкаються права людини на життя та його гідний рівень, є проблеми економічного забезпечення переважної більшості громадян, а також стану їх психічного і фізичного здоров’я, доступності медичної допомоги, поліпшення соціального захисту материнства і дитинства. Аналіз цієї ситуації свідчить, що в Україні далеко не повною мірою забезпечуються основні права людини. Внаслідок цього демографічна криза може набути незворотного характеру, а соціально-стресовий стан суспільства – зумовити посилення тенденцій знецінення людського життя. Не випадково в країні поширюються такі тривожні явища, як самогубства, переривання вагітності тощо. Все це стає предметом громадських дискусій, які, можливо, у недалекій перспективі визначатимуть ставлення держави, церкви, суспільства, особистості до проблем евтаназії та клонування.

Держава і церква могли б спільно вживати заходів, спрямованих на подолання тенденцій до знецінення життя людини. Держава має використати всі можливості для реформування системи оплати праці, реалізації Стратегії подолання бідності, підвищення легальних доходів громадян, впровадження практики щорічних Державних доповідей з найважливіших питань життєзабезпечення населення. Для посилення правового захисту громадян та їх правової освіти доцільно прискорити проведення судової реформи, забезпечивши її справжню незалежність від законодавчої та виконавчої гілок влади; ухвалити закон “Про охорону дитинства”, ввести в дію Сімейний кодекс. Для недопущення поширення в інформаційному просторі України кіно-, відео- та аудіопродукції, що пропагує насильство, порнографію, аморальність, необхідно прийняти закон “Про обмеження поширення засобами інформації порнографії, жахів, насильства”. Гострою медичною та соціальною проблемою є проблема трансплантації органів людини. Потребують уваги суспільні групи з особливими потребами (інваліди). Для подолання поширення сирітства і соціального сирітства слід прискорити розробку і реалізацію Положення про прийомну сім’ю та інших нормативних актів, що стосуються цієї інституції.В соціальному захисті суспільних груп, що потребують особливої уваги, в організації їм допомоги значну роль може відігравати церква. Дослідження громадської думки стосовно її можливостей у подоланні тенденцій до знецінення життя людини показує, що суспільна потреба в церкві виходить за межі суто релігійного поля, зміщується в соціальну сферу.