Парламентське лобіювання в контексті політичної комунікації

З іншого боку, принцип розподілу влади обмежує залаштунковий лобізм „міністерського права” за допомогою контрольної функції парламенту, а також механізму загального нагляду за дотриманням законів органами прокуратури. Усвідомлення пріоритетності законів у системі законодавства залишає за парламентом статус серйозного об’єкта лобістської діяльності. Розглядаючи це питання, фахівці схиляються до думки, що найсприятливішою зоною для лобіювання є профільні комітети Верховної Ради [22]. Саме в них готуються та оцінюються проекти законодавчих актів, а думка профільного комітету під час представлення та обговорення законопроекту на пленарному засіданні часто визначально впливає на рішення парламенту. Саме тому профільні комітети стають основним джерелом комунікації, що привертає увагу лобістів. При цьому, депутатські групи і фракції перманентно змагаються за квотування місць у привабливих, з точки зору розподілу матеріальних ресурсів, профільних комітетах.

Така багатоканальна комунікація в законодавчому процесі обумовлюється самою природою парламентської практики – зрештою, всі дії законодавців спрямовані на пошук загальноприйнятного варіанту рішень, проте у жодному випадку таке рішення не може однаково влаштовувати всіх учасників цього процесу. Це засвідчує як статистика поіменного голосування, так і кількість ініційованих змін і доповнень до законів, на яких, образно кажучи, ще не висохло чорнило підпису Президента. Тому в ситуації з механізмом лобіювання законопроектів у парламенті дедалі рельєфніше вимальовуватиметься тенденція до акцентування лобістського впливу не стільки на комітети як лабораторію проектування законотворчих рішень, скільки на депутатські групи і фракції як останню і визначальну інституцію їх прийняття. Саме вони визначають остаточну модель фінальної частини лобістської діяльності.

У цьому плані важливі й доречні застереження щодо спрощеного трактування низької результативності лобістської діяльності через те, що законопроекти знімаються з процесу обговорення через регламентну процедуру. Низький коефіцієнт законодавчої діяльності у час, коли обирають парламент, Президента України та в періоди політичної акліматизації членів уряду, можна вважати явищем природним і тимчасовим. Саме в цей період відбувається реструктуризація лобістської діяльності з огляду на появу нових лідерів, інший формат стосунків у політичній системі. Питання перерозподілу власності, що загострюються пошуком цивілізованих його форм, переорієнтовують увагу лобістів на судову гілку влади. Після президентських виборів 2004 року вона стала основним комунікатором процесів, які Є. Савельєв розглядає у площині „дотримання принципів справедливості під час проведення приватизації в попередні роки” [23].

У зв’язку з цим канали лобістської комунікації набувають рис, характерних для умов законодавчого висвітлення на рівні судових рішень. За таких умов аргументація лобістів неминуче переходить на рівень публічності – прозорість лобістської діяльності вимагає іншої мотивації, яка кореспондується з принципами суспільної моралі. А тому інформаційний ресурс політичної комунікації поповнюється елементами апеляції до загального інтересу, суспільного блага тощо. Саме тому лобістам доводиться шукати прийнятних механізмів поєднання громадського та індивідуального інтересу. Перебудова усталеної практики лобіювання обумовлюється як зміною учасників цього процесу, так і адміністративним тиском з боку домінуючого суб’єкта політичної комунікації, який в особі Президента В. Ющенка пропонує інший формат стосунків: „Я хочу, друзі, сказати, що уряд не буде заносити гроші в парламент для того, щоб провести будь-яку кандидатуру чи будь-який закон. Вдумайтеся, будь-ласка: уряд не буде заносити гроші в парламент... Рішення будуть прийматися виключно в залі засідань, а не в кімнаті для відпочинку” [24].

Надання лобістській діяльності рис, які, з одного боку, впорядковують процедуру погодження інтересів, а з іншого – актуалізують потребу законодавчого забезпечення лобістської практики, вбачається однією зі складових інтеграційної програми України у її прагненні приєднатися до європейської спільноти.В умовах трансформації політичної системи України та становлення інститутів громадянського суспільств, коли правова база держави перебуває у стані адаптації та гармонізації до європейських стандартів, вимальовуються канали легітимної кристалізації інтересів конкретних груп. Саме тому особливо важливою стає проблема формату і механізмів правового регулювання лобістської діяльності. Нині в Україні функціонує корпус правових актів, що містять норми, які окреслюють визначальні засади лобістських відносин. Це, зокрема, закони про громадські об’єднання, про політичні партії, про підприємства, підприємництво, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо. Проте, як свідчить практика представництва інтересів, забезпечити прозорість лобістської діяльності та комунікативні канали доступу різних об’єднань за інтересами чинні нормативно правові акти не в змозі так само, як і відповідні підзаконні акти з арсеналу міністерського права.

Саме через це питання вироблення відповідного законодавства уже не перший рік перебуває на порядку денному. Аналіз законодавчих ініціатив дозволяє зробити висновок про прагнення авторів законопроектів закласти підвалини та визначити межі процесу лобіювання. В принципі навіть сама процедура обговорення законопроекту каналами публічної комунікації, якими є пленарні засідання парламенту, може сприяти перетворенню лобізму на предмет цивілізованого законодавчого врегулювання. Проте, можливо, в контексті визначення статусу лобістів з точки зору підвищення комунікативної складової їх діяльності, пріоритетним, на нашу думку, в умовах реальної втаємниченості механізмів різнопланового впливу на парламент, є відпрацювання контактної методики лобіювання. Вона має передбачати законодавче забезпечення професіоналізації лобістів, їх участь у законопроектних роботах, а також можливість відкритого інформаційного забезпечення лобістських ініціатив.