Парламентське лобіювання в контексті політичної комунікації

Специфіка парламентського лобіювання характеризується також його колегіальністю. Адже для досягнення результату потрібні голоси як мінімум більшості від зареєстрованих у сесійній залі депутатів, а в окремих випадках – кваліфікованої більшості, себто двох третин депутатського корпусу. Саме в таких випадках і виникає проблема посилення інформаційних контактів між різними суб’єктами парламентського лобіювання.

Практика законотворчої роботи свідчить, що й сам парламент зацікавлений у контактах з лобістами, які сприяють ефективному функціонуванню комунікативного процесу, що охоплює широке коло соціальних груп. Йдеться про інформаційний аспект парламентського лобіювання, який в теорії політичної комунікації тлумачиться як інформаційне лобіювання. Це явище розглядається, зокрема, як спосіб інформаційного супроводу діяльності лобістів – певних груп інтересів, котрі діють у сфері прийняття державних рішень. Отже, лобістська діяльність щільно пов’язана з відповідними інформаційними умовами. Такий підхід передбачає, що зазначений спосіб інформування в зоні формування рішень не відрізняється від пропагандистських, рекламних та інших технологій політичного дискурсу. З іншого ж боку, інформаційне лобіювання в парламентській практиці – це особливий спосіб формування і підтримки комунікацій, що має специфічні риси, принципи та норми обміну інформацією, а також володіє певними політичними контактами, каналами спілкування та іншими компонентами [12].

Автори цього визначення деталізують зміст інформаційного лобіювання в парламенті від конкретизації інформаційних контактів до таких визначальних учасників процесу лобіювання, як лідери думок, котрі можуть персоніфікуватися з лідерами парламентських партій, уповноваженими представниками депутатських об’єднань, впливовими помічниками-консультантами народних депутатів тощо. Такий підхід, на нашу думку, доцільний лише за умов моделювання ситуації, коли йдеться про окремі структурні елементи парламентського лобіювання стосовно постановки проблеми, її інформаційного обґрунтування. Але власне психологія мотивації прийняття рішення, яке, відповідно до парламентської процедури, може бути лише колегіальним, лишатиметься за конкретним учасником голосування. Жоден депутат не виконуватиме функції статиста – попри необхідність дотримання фракційної дисципліни (яку часто розуміють спрощено) під час голосування.Тут маємо справу із своєрідною категорією легітимізації соціальних домагань, яку С. Романенко пов’язує, поряд з іншими, з фактором „наближення парламентських виборів, у ході яких політики демонструють свою відданість пріоритетам персонополітичним” [13]. Це багато в чому пояснюється тим, що роль народного депутата в нинішніх умовах визначається, по-перше, його головним обов’язком творити закон, по-друге, особливістю сприйняття суспільством ролі та місця самого інституту парламентаризму в політичній системі, по-третє, специфікою виборчої системи, яка визначає механізм формування депутатського корпусу, і, нарешті, системою комунікативних зв’язків і зобов’язань депутата. Остання обставина не може ототожнюватися винятково з інтересами переважної частини виборців, адже загальновідомо, що перманентне зростання вартості виборчих кампаній – актуальна проблема, яка примушує депутатів шукати фінансові та організаційні джерела для забезпечення виборів. Зростання залежності депутата від зацікавлених груп корегує його дії на їх користь. [14].

Отже, доки для фінансування виборів використовуватимуться приватні джерела, гіпертрофований вплив лобіювання на законодавчий процес буде неминучим. Природно, кожна група зацікавлена в моделюванні парламентського рішення на свою користь. Водночас важливо зазначити, що і держава, залучаючи каналами політичної комунікації до розв’язання загальнонаціональних проблем неформальних суб’єктів законодавчої ініціативи, стимулює лобістську діяльність. Чим активніше вона регулює соціально-економічні процеси, тим більше залежить від неї добробут різних корпоративних груп і прошарків суспільства, що, у свою чергу, актуалізує прагнення кожного суб’єкта впливати на регулюючі процеси (природно, на свою користь) за допомогою лобістської діяльності.

Отже, основними причинами формування парламентського лобіювання можна вважати: 1) трансформацію політичної системи України, пов’язану з професіоналізацією Верховної Ради, що працює на постійній основі, конституційними функціями і повноваженнями парламенту, а також багатопартійністю як ознакою політичної структуризації суспільства; 2) традиційні передумови, пов’язані з історичним розвитком соціуму, для якого характерна боротьба між цінностями минулого і нинішніми мотиваціями; 3) плюралістичність соціального простору – наявність різновекторних групових інтересів, настановлень, цінностей, сприйняття, пошук прийнятних моделей адаптації до сучасних умов існування.

Проте, незважаючи на доволі широке представництво потенційних суб’єктів тиску на парламент на стадії матеріалізації лобістських пропозицій, цей процес має бути структурованим. Світова практика знає різні типи класифікації лобістської діяльності. На думку О. Рябченка, „лобізм в Україні не структурований. У нас немає структур, аналогічних західним, з офіційно оголошеною, зареєстрованою, відкритою, оплачуваною метою – лобістська діяльність... Є сильні галузеві лобі…Потрапивши до Верховної Ради, вони лобіюють інтереси своїх сфер повним ходом” [15]. У цьому твердженні, на нашу думку, окреслено, принаймні, два підходи до визначення змістових ознак категорії „структуризація лобіювання”. Справді, легітимізація такого виду діяльності в Україні за світовою моделлю – справа майбутнього.