Парламентське лобіювання в контексті політичної комунікації

Одначе процес структуризації за суб’єктними ознаками вимальовується доволі чітко. В усякому випадку, за останні десять років в Україні сформувався пострадянський формат суб’єктів лобістської діяльності за галузевою ознакою: аграрники, промисловці, банкіри з відповідною фаховою деталізацією – змінюються назви і статус фірм, підприємств, корпорацій, імена їх власників, проте незмінними лишаються інтереси, котрі солідаризуються з інтересами капіталу будь-якої іншої країни, особливо такої, що переживає схожі з Україною процеси економічного моделювання. На цю обставину звертає увагу й Ю. Гапон: „В перехідні періоди домінуюча політична еліта мало контрольована з боку тих соціальних груп, власне народних мас, яким вона повинна служити. Економічні інтереси цієї еліти стають пріоритетними, але видаються нею за економічні інтереси всього народу. В цих умовах, як засвідчує досвід України, представники еліти схильні до демагогічних заяв, мовляв, що політика повинна відійти на задній план, треба займатися економікою...” [16].Отже, йдеться про переважаючу сферу лобістських інтересів, якою є базисні складові суспільства. Коло їх фігурантів, з одного боку, строкате, а з іншого – обмежене законами розподілу виробництва товарів і послуг, що час від часу корегуються логікою конкурентної змагальності, яка не може бути продуктивною без лобіювання. Водночас, з огляду на представницький характер Верховної Ради та її інституціональну комунікацію з іншими гілками влади, передовсім – виконавчою, аргументованим вбачається класифікатор структуризації лобіювання, запропонований С. Лолаєвою і Г. Черкасовим у частині визначення географічного та урядового лобізму як суб’єктів тиску на парламент [17]. Що стосується географічного лобізму, який ідентифікується переважно як регіональний, то це явище може бути предметом результативнішого аналізу, особливо під час бюджетного процесу. Саме в ході ухвалення закону про бюджет регіональне лобі зазвичай діє доволі активно, а часом і агресивно, оскільки йдеться про галузеві інтереси, репрезентовані регіональними суб’єктами лобіювання. Природно, механізми захисту регіональних інтересів багато в чому залежать від економічного потенціалу території, її представництва в парламенті, авторитету місцевого керівництва та його місця в структурі неформальної політичної комунікації.

Тривалий час регіональні інтереси в парламенті репрезентували переважно депутати-мажоритарники. До певної міри можна вважати власне регіональним об’єднанням у Верховній Раді України IV скликання фракцію „Регіони України”, незважаючи на певну дифузію її у складі, пов’язану з результатами президентських виборів 2004 року. З огляду на перспективи адміністративно-територіальної реформи, можна прогнозувати перегрупування сил і активізацію лобістських груп з метою тиску на центральну владу за допомогою впливових політиків – вихідців з провінції, що опанували владний Олімп. Аналіз арсеналу впливів на таких можновладців дозволяє зробити висновок про пріоритетність пошуку опосередкованих форм впливу на кшталт створення, приміром, „земляцтв”: географічна ознака найактивніших з них перебуває у персоніфікованій залежності від посади в парламенті члена такого неформального регіонального об’єднання.

В контексті прозорості артикуляції регіональних інтересів у парламенті впадає в око така вельми поширена особливість регіонального лобіювання, як його відносна, на відміну від персоніфікованих інтересів, прозорість. Етимологію такої прозорості можна пояснити консолідованою солідарністю інтересів, яку навіть бажано декларувати з огляду на електоральну психологію. М. Багров свого часу подавав журналістам публічне лобіювання інтересів Криму як щире прагнення забезпечити прийняття законів, що „стосуються інтересів малої республіки” [18].

Природно, межі географічного і урядового лобіювання є умовними – з огляду на галузеву пріоритетність і систему централізованого управління промисловістю незалежно від форм власності. Саме тому основний комунікативний ресурс лобістської діяльності спрямовується на парламентські структури за допомогою важелів виконавчої влади.

За формальними ознаками, інтереси уряду в парламенті має обстоювати його представник, хоча насправді основна робота виконується на попередніх етапах на рівні узгоджувальних, робочих комісій – себто, парламентський корпус на цьому етапі розпорошений за профільними комітетами, а скласти уявлення про проект запропонованого рішення він може під час „Дня уряду”. Така форма обговорення проблем – зручна модель комунікації з метою реалізації конкретного завдання. Особливістю „Днів Уряду” є процедурна норма їх проведення, яка дає можливість лобістам вивчити інформаційну ситуацію, оцінити рівень конкурентних пропозицій для підготовки правового поля, що віддзеркалює зміст питань, які згодом можна матеріалізувати в закон у потрібній для лобістів редакції. Така процедура, в комплексі з іншими формами здійснення Верховною Радою контрольних функцій, є потужним важелем впливу депутатів на діяльність Кабінету Міністрів. З огляду на представницький арсенал регламентних норм, що передбачають заслуховування звітів членів уряду [19], парламент стає для лобістів привабливим об’єктом діяльності, спрямованої на наступне корегування змісту законів за допомогою підзаконних актів на свою користь.Отже, вимальовується певна система послідовності дій суб’єктів лобіювання. В ній парламент лишається базовим об’єктом впливу. Проте конкретизація прийнятих Верховною Радою законів на стадії їх виконання регламентується іншими фігурантами процесу, а саме – структурами виконавчої влади. За даними, що їх наводить А. Заєць, урядове і відомче регулювання в Україні у певні часи досягало 90 % всього обсягу нормативно-правового матеріалу [20]. На думку депутатів, бажана постанова Кабінету Міністрів ефективніша за закон, оскільки набирає чинності з моменту її підписання і не проходить тривалі, часом суперечливі, парламентські процедурні узгодження. До того ж, такий шлях дозволяє уникнути публічності, що є неодмінною рисою пленарних засідань Верховної Ради [21].