Нові соціально-інформаційні системи Франції

Для визначення політичних процесів важливими є самоорганізаційні характеристики інформації. Втім, події, що відбуваються в сучасній інформаційній сфері, досить неоднозначні і можуть стимулювати не тільки перехід на вищий рівень суспільного розвитку, але й провокувати явища дестабілізації. Тому важливим, на наш погляд, є вивчення процесів розвитку інформаційної системи та її використання в поведінці основних політичних елементів, розкриття методів впливу нових інформаційних технологій на політику, особливо в країнах „стабільної демократії”. Це дасть можливість розкрити синергетичне значення інформаційного суспільства.

Головними дослідниками означеної проблеми стали Г. Хакен, Е. Ласло, І. Пригожин, Ф. Варела, П. Сорокіна, С. Курдюмов, Є. Князєва та інші. Слід завважити, що інформаційне суспільство не однаково розглядається вченими. Відтак відразу підкреслимо, що віддаємо перевагу принципові, сформульваному М. Кастельсом про „не нейтральність” інформаційних технологій, які беруть участь у реалполітік. Теоретичним підґрунтям для визначення інформаційного суспільства в політичних процесах вважаємо постулати М. Хагена, який визначає теорію інформаційного суспільства як засіб посилення політичних агентів, що принципово не змінює якості демократії.

Якщо взяти таку країну „стабільної демократії”, як Франція, то побачимо, що головною особливістю сучасного політичного процесу в ній є нестійка стабільність, обумовлена сумарним впливом лівих і правих партій. Такий стан не може тривати довго, тому час від часу відбувається посилення однієї або іншої сторони політичного спектра. Так, за спостереженнями автора, у період 1997 – 2002 років в країні підвищувався вплив неоголлістських сил. Для політичного процесу такого типу характерний синергетичний LS-режим із загостренням, який, на думку С. Курдюмова і Є. Князєвої, є режимом „хвилі горіння, що збігається”. Тобто локалізація та інтенсивний розвиток процесів відбуваються в усе вужчому просторі. В цьому випадку для досягнення мети, на думку Г. Голіцина [1, c. 184 – 185], необхідне вироблення „…правильної тактики перемоги, яка полягає в тому, щоб зосередити переважаючі сили в потрібному місці та в потрібний час, а не розпорошувати їх даремно. Цю концентрацію сил слід навіть здійснювати за рахунок оголення інших ділянок – загальний ефект її виправдає… Саме концентрація дозволяє досягти критичного значення сили, після чого ефект її дії швидко зростає і виникає можливість добитися не кількісного, а якісного прориву” в результаті штучно створеного „керованого хаосу”.

І. Пригожин вказує на такий нюанс LS-режиму: він має перерости у НS-режим у вигляді поступового зниження флуктуацій; тільки тоді система переходить у якісно інший стан. Це є прикладом стратегії „великої події” та „успішного фіналу” 1 [2, c. 361], спрямованої на „…посилення влади держави – попередньої умови, пов’язаної з ясністю, довірою і визначеністю” [3] до влади президента.

Центральним пунктом для політики посилення є схожість політичних програм Ж. Ширака і Л. Жоспена, оскільки їх різний політичний спектр викликає схильність до конфліктності. Якщо виходити з політичної програми партії „Союз за президентську більшість” (СПБ), то можна припустити формування Ж. Шираком концепції „людини нації”, що повинна мати „правіший” образ. Партія СПБ розглядає президента як головну конституційну цінність республіки, що й обумовлює її дії, спрямовані на мобілізацію всіх державних засобів для забезпечення його стабільності.

Одним з чинників стабілізації, на нашу думку, слід розглядати технології інформаційного суспільства, застосування „мережевої логіки” поведінки. Саме президент стає головним ініціатором створення інформаційного суспільства у Франції, що починається 1997 року при уряді соціаліста Л. Жоспена. Тоді було проголошено урядову програму дій з розвитку інформаційного суспільства, офіційна мета якої – „побудувати інформаційне суспільство для всіх” [4], аби запобігти цифрового розриву та скоротити відставання Франції в галузі Інтернету [5].

Головний принцип діяльності президента в інформаційному суспільстві – політика близькості2, яка, на нашу думку, досить чітко окреслює бажання посилити своє значення у політичній системі за рахунок ЗМІ. Втім, в сучасному інформаційному просторі не допустити опозиційні партії до оволодіння електронними ЗМІ – справа не з простих. Тому саме держава ініціювала розвиток Мережі, внаслідок чого отримала у цій сфері головні переваги.Політику близькості президента Франції можна розцінити як бажання бути доступним для кожного виборця. З іншого ж боку, президент отримує значний ресурс для формування громадської думки, адже він має доступ до кожного громадянина, а точніше – до кожного лідера думок в Інтернеті. Принцип близькості виник внаслідок введення 1990 року (з редакцією від 1995 року) нового закону про вибори, який суттєво обмежує використання засобів політичної пропаганди за три місяці до дня голосування, і звужує, зокрема, „…використання з метою виборчої пропаганди будь-яких рекламних засобів у пресі чи будь-якому аудіовізуальному засобі комунікації”. Від цього Ж. Ширак отримав найбільшу користь, адже зберіг свій головний лозунг „Франція для всіх” і застосував тактику, при який виборець стає глядачем та мимовільним учасником передвиборчої боротьби – тактику ситуаційної боротьби в залежності від місця3, що досягається створенням масових комунікаційних процесів у вигляді демонстрацій та мітингів і призводить до виникнення образу сильного і цілеспрямованого політика. Ці „ситуаційні кампанії” дозволяють висвітлювати їх у ЗМІ у вигляді окремих подій, що не розглядаються споживачами як єдина стратегія, тим самим сприймаючись як характеристика близькості політичних лідерів до народу. Відтак реальні некеровані політичні дебати замінювалися керованими медіа-подіями.