Криза совєтології і пошуки нових підходів

Саме такого підходу – поєднання історії і політичного аналізу – дотримувалися учасники конференції, яку в середині березня 2001 року на базі Принстона організував один з підрозділів ЦРУ – Центр з вивчення розвідувальної діяльності. Тема конференції – „ЦРУ та його аналіз становища в Радянському Союзі, 1947 – 1991”. Зауважимо, що спеціально до цієї зустрічі американці розсекретили 9 тисяч сторінок повідомлень розвідки. Як зазначив один із учасників конференції – російський вчений С. Мікоян, тема лише на перший погляд здається суто історичною. Дискусії ж засвідчили, що аналіз подібної розвідувальної діяльності зберігає певну актуальність, тому що поняття „Росія доби холодної війни” у деяких аспектах перейшло на сучасну Росію [7].

Мабуть, що саме в такому аспекті розглядає сучасну ситуацію в Росії і Г. Кіссінджер. Він з великим скепсисом оцінює можливості демократичних змін у зовнішній політиці РФ. Метр американської дипломатії так пише про курс теперішнього президента Росії: „На відміну від свого попередника, котрий вигострив зуби у запеклій боротьбі з комуністичною партією, В. Путін вийшов із надр таємної поліції. Просування у цій таємничій ієрархії передбачало сильну схильність до націоналізму та характер холодного аналітика. Це спонукає до проведення зовнішньої політики, подібної до багатовікового курсу царизму, який спирався на віру народу в особливу російську місію та був націлений на домінування над тими сусідами, яких не можна підкорити” [2, с. 68 – 69].

Дослідники посткомунізму, на думку Д. Орловського, значно програють, відмежовуючи себе від історії, не розглядаючи ключових питань, якими є значення революції, природа громадянського суспільства, міць спонтанних соціальних сил. Він зазначає також, що, скажімо, в сучасній Росії мало є такого, що можна було б порівняти зі Східною Європою чи з Китаєм [15, c. 4]. Саме з точки зору посткомуністичних трансформацій Китай усе ще залишається непізнаним. Як зазначає австралійський вчений Дж. Арнасон, „китайська частина історії ще менш досліджена (ніж феномен європейського комунізму – В. Ф.) і набагато менше відображена у теоретичних підходах. У випадку з Китаєм ми повинні виходити із збалансованішого погляду на унікальну взаємодію трансформаційних процесів всередині китайської імперії, впливу західної експансії на Східно-Азійський регіон та розповсюдження західних ідеологічних альтернатив. І на фундаментальному рівні схоже на правду, що у довготривалій цивілізаційній динаміці китайського світу полягає один з найзагрозливіших викликів західній теорії та історіографії” [9, c. 86].

У зв’язку з цим постає слушне запитання: наскільки прийнятним для реформування посткомуністичних і комуністичних країн є неоліберальний інструментарій? Як вважає А. Піккель, переважна більшість країн має дуже обмежені соцієтальні ресурси для успішного переходу при використанні принципів неоліберального проекту. Китайська модель має з ним мало спільного. Мова тут скоріш не про „західний капіталізм”, а про „азійський”. Сьогодні союз неоліберальних реформаторів та освічених технократів ведуть Китай шляхом тривалого капіталістичного зростання. В деяких країнах, включаючи Росію, Киргизстан, Монголію та Молдову, ліберальні реформатори, будучи при владі і користуючись підтримкою міжнародних фінансових організацій, досягли мізерних результатів. Проте консервативні і національно орієнтовані еліти, скажімо, в Словенії та Словаччині, навпаки, досягли відчутного успіху. Разом з тим, Куба і Білорусь рішуче відкинули неоліберальний проект [16].Отже, кожна з країн, що розпочала зміни у 1990-і роки, є своєрідним трансформаційним феноменом, який живиться переважно західним досвідом та ідеями. Як слушно зауважує М. Буравой, для Росії та Східної Європи, котрі, шукаючи пояснення сучасних процесів, звертаються до „марксистських теорій глобального капіталізму”, перспективними є ідеї М. Кастельса про інформаційне суспільство, а також Д. Гарвея щодо гнучкого нагромадження. „Посткомуністичний капіталізм, – констатує вчений, – створюватиметься не економічною буржуазією чи старою політичною елітою, але переважно культурною буржуазією та інтелігенцією, сформованою за часів комунізму” [10, с. 307, 303].

Тут необхідно пояснити один досить важливий момент, пов’язаний із запереченням багатьма дослідниками на теренах Центральної Європи, і особливо в Росії, добре відомого „цивілізаційного підходу”. Побоювання того, що пророкована С. Хантінгтоном „вельветова культурна заслона” виявиться в якомусь сенсі набагато міцнішою, ніж заслона „залізна”, поділяється багатьма європейцями на Схід від Відня. Цивілізаційний підхід залишає, скажімо, більшу частину України і Росію за межами західної ліберальної ойкумени. Не випадково російський дослідник Н. Косолапов віддає перевагу в цьому контексті саме формаційному підходу, вважаючи, що саме він „дає змогу сподіватися, що Росія (як, можливо, й деякі інші країни), пройшовши крізь всілякі відхилення і коливання, стане насамкінець на шлях соціально-орієнтованого ринку та політичної демократії, яким іде Захід. Цивілізаційний підхід, грунтуючись на інших теоретичних і методологічних посиланнях, не залишає для такого роду надій жодних наукових підстав” [3, с. 72].

Важливо підкреслити й те, що в Росії в багатьох сучасних дослідженнях і в політичному контексті використовується все, що так чи інакше засвідчує європейськість країни, в тому числі й в інтелектуальній сфері. Показовим тут є започаткування видання фундаментального дослідження вченого і політичного діяча ХХ століття Т. Масарика „Росія і Європа”. Думки мислителя багато в чому співзвучні сучасному трансформаційному дискурсу. Т. Масарик пише: „Виховуючись у європейському дусі, кожна окрема російська людина переживає цей процес ломки в глибинах своєї особистості, адже перед нею постає завдання якомога органічніше поєднати корінні російські засади з європейськими запозиченнями, оскільки людина не може жити у роздвоєному стані” [6, с. 7]. Зміна інтелектуальних орієнтирів чи, скоріш, кардинальне їх корегування в західному дусі – ось суспільне завдання не одного десятиліття.