Криза совєтології і пошуки нових підходів

Показово, що вперше свої ідеї С. Коен апробовував на сторінках впливового часопису „Роst-Soviet Affairs”, де за підтримки знаного вченого Дж. Бреслауера (який, до речі, координує програму радянських і пострадянських досліджень в університеті Берклі) було опубліковано фрагмент дослідження, незважаючи на принципову незгоду з низкою тез С. Коена. Дж. Бреслауер, який зробив свого часу внесок у концепцію „авторитаризму благоденства” (welfare authoritarinism) вважав, що надмірна полеміка проти совєтології недоречна, і висловлював побоювання, що „інтелектуальна історія совєтології може бути замінена карикатурами, запропонованими сьогоднішніми критиками” [14, c. 112]. На перший план тепер виступають завдання інтелектуального прориву. Мабуть, минула доба ейфоричних досліджень, коли після краху комунізму „ідеологічний вакуум заповнювався західним баченням тріумфуючих ринків і демократії”. Як зазначає дослідник із Берклі М. Буравой, через десять років після падіння Берлінської стіни „ми можемо починати роздумувати, як успішні хвилі західної теорії живуть у новому оточенні та чи спроможні вони накидати нові пізнавальні карти” (new cognitive maps) [10, с. 302].Звернемося у контексті здійснюваного нами аналізу досліджень посткомунізму до теми адекватності концептуальних і теоретичних підходів тим соціально-політичним феноменам, які сьогодні прийнято називати проблемами суспільств перехідного періоду. Нам допоможе у цьому блискуча, як на мене, розвідка канадського вченого А. Піккеля „Трансформаційна теорія: наукова чи політична?”, видрукована рік тому у березневому числі теоретичного журналу „Communist and Post-Communist Studies” [16]. Засаднича ідея автора полягає в тому, що трансформація – це насамперед політичний проект, в якому соціальна наука може відігравати інструментальну і допоміжну роль. Соціальна наука (у ціннісно-вільному веберіанському розумінні), як вважає А. Піккель, не має прямого інтересу у трансформаційній теорії. Він розглядає її як об’єкт дослідження поруч з іншими об’єктами. При цьому відзначається пізнавальна слабкість трансформаційних теорій. Політичні теорії, подібні до теорій Платона, Макіавеллі, Бодена, Гоббса, Руссо і Маркса (засновані на епістемологічному авторитеті та переконливому підході до проблемної ситуації), виникають винятково для того, щоб мобілізовувати. Тому найбільш інтегровані теорії посткомуністичної трансформації зорієнтовані на дію і, мабуть, найбільш правильно описуються у вигляді політичних програм, соціальних технологій, міфів та ідеологій. За А. Піккелем, найвпливовішими посткомуністичними теоріями є неолібералізм і націоналізм (у сенсі соціального перетворення). Проте, з точки зору ціннісно орієнтованої соціальної науки, вони не можуть претендувати на науковість. До речі, у цьому контексті національні історії постсоціалістичних країн (особливо пострадянських) мають вигляд саме політичних проектів, „вмонтованих” у трансформативну теорію сьогодення, і тому значно знижують, якщо дозволено так висловитися, коефіціент наукової вірогідності та верифікованості.

Хто ж сьогодні на Заході задає тон у трансформаційних дослідженнях і дебатах? За визначенням А. Піккеля, у цьому зацікавлений насамперед „міжнародний науково-урядово-корпоративний комплекс”, який відіграє ключову роль у „виробництві та пропагуванні трансформаційної теорії”. Цей комплекс включає академічні установи та дослідницькі інститути, уряди, міжнародні організації, медіа, а також політичні мережі всередині та поза цими інституціональними акторами. Підсумовуючи, автор доходить висновку, що навіть найбільш інтегрована та впливова теорія трансформації не є і не може бути науковою (підкреслення моє – В. Ф.). У традиційному розумінні слова – це прогресивна і софістична політична теорія; у найгіршому випадку – всього лиш спрощена і пізнавально обмежена доктрина. Отже, вчені, спеціалісти з соціальних наук, мають бути скептично налаштовані відносно так званого „соціально релевантного” теоретизування, зокрема до можливостей його узгодження з „ідеалами ціннісно-вільного наукового знання” (ideals of value-free scientific knowledge) [ 16].

Звернемося ще раз, враховуючи міркування А. Піккеля, до практичніших підходів. Американський дослідник-політолог Г. Алмонд висловив досить слушну думку, що, мабуть, не слід звинувачувати совєтологів у тому, що вони не зуміли передбачити таких подій, як „перебудова і розпад” СРСР. Нам, як сумлінним студентам, що вивчають радянську політичну систему, слід замислитися над „тектонікою” згаданих подій. Вчений влучно зауважує: „Ми не можемо очікувати від політичної науки більше, ніж очікуємо від геології або ж метеорології” [8, с. 193]. Г. Алмонд критикує підходи відомого вченого А. Пшеворського, який, маючи на увазі пострадянські держави, говорить, що „Схід поступово стає Півднем” (використовуючи слово „Південь” у розумінні недорозвиненості). Як вважає Г. Алмонд, така метафора нічого не додає до розуміння процесів на пострадянському просторі. „Радянське населення, – вважає вчений, – не було населенням третього світу; воно було освіченим, з добрими трудовими навичками. Радянське суспільство не було також надмобілізованим і недоінституціалізованим у розумінні Хантінгтона; воно було надмобілізоване у сенсі існування структур контролю та придушення і недоінституціалізоване з точки зору розвиненості політичних структур та громадянського суспільства” [8, c. 196].

Чи підвищується нині ризик зникнення або повної втрати інтелектуальних орієнтирів у професійних істориків, котрі переймаються вивченням Радянського Союзу, якщо вони розглядатимуть його історію переважно як „закриту епоху” (подібно до того, як сьогодні досліджують нацистську Німеччину, Веймарську республіку чи Візантійську імперію)? Згадуваний вже Д. Орловські дотримується думки, що нині підхід „звужених обріїв” негативно впливатиме на об’єктивність аналізу. Тому варто інтегрувати історичні дослідження з „сучасним аналізом і баченням майбутнього” [15, с. 22].Цікавою є порівняльна класифікація комуністичних режимів, яку наводить американський дослідник Е. Яноc (якщо розглядати недавні процеси у країнах Центральної та Східної Європи з проекцією на сучасність). Візьмемо лише три параметри його таблиці „Цінності комунізму” – „Політична формула (операційний принцип)”, тобто методи, за допомогою яких мотивувалася внутрішня і зовнішня політика, здійснювалось управління державою, а також „політична культура” і „політична структура”. За першим параметром, наприклад, в СРСР за часів Л. Брежнєва був етатизм (національно-визвольний рух, обмеження стратегічних озброєнь); в Югославії та Угорщині – реформізм (ринковий соціалізм); в Румунії – радикальна мобілізація. За другим параметром Е. Янос подає таку класифікацію (наводимо вибірково): СРСР доби Л. Брежнєва – мілітарізована політична культура, за часів М. Горбачова – громадянська, Румунія – симулятивна. І, нарешті, „політична структура” у всіх країнах авторитарна, за винятком СРСР, який у добу горбачовської перебудови переживав період „симулятивної демократії” (simulated democracy) [13, c. 20]. Мабуть, не погрішимо проти істини, якщо зауважимо, що у багатьох країнах СНД, і в Україні зокрема, цей період триває і тепер.