Словянська ідея в політичній думці України та Росії 19 – початку 20 століття

Українську націю можна найкраще об‘єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності між усіма постійними мешканцями української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, соціально-класової приналежності, віросповідання, соціально-культурного-рівня. Україна має стати спільною батьківщиною для всіх своїх громадян – росіян, поляків, євреїв, вірмен і т.д. Почуття до рідного краю – української землі, яка годує всіх її мешканців, як до органічної цілісності є необхідною і єдиною можливістю того найтіснішого у світі зв‘язку людей, що зветься нацією. Заклик до соціально-класової чи національної нетерпимості, протиставлення українства іншим співмешканцям України, на думку вченого, - явище глибоко руїнницьке, воно призведе до взаємної ненависті і, в кінцевому рахунку, впаде божою карою на самих українців, “нищачи будь-які державницькі творення і намагання українського народу”. Тому-то й аристократія у Липинського зв‘язана не стільки з українською національністю, скільки з українською державністю.Майбутня українська держава, це – незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру з обов‘язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Без гетьманату, здатного примирити конфліктуючі політичні угрупування на Україні, кожне з яких вважає, що його позиція єдино вірна, ці останні, на думку Липинського “будуть боротися за владу і паплюжити одне одного, як це завжди бувало”. Усім має керувати національна аристократія (найкращі люди нації з усіх станів) в середовищі якої можливі і навіть потрібні групування, різні думки, ідеї, передача фактичної влади з одних рук в інші – в цьому запорука прогресу держави, але над усім тим має возвеличуватись і бути недоторканою влада дідичного гетьмана. Влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами монарха, персоніфікую чого собою цілу націю і цілу Державу, – так само, як влада монарха мусить бути обмежена точно означеними політичними правами народу. Не вірив В.Липинський в те, щоб правда і добро виходило від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової арифметичної більшості, а вірив в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінності були завжди створені вмілою панувати над своїми та чужими пристрастями, організованою та непохитною в своїх переконаннях меншістю.

Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Нація – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави. Основна умова здійснення української державності єдність – релігійна, регіональна, політична, національна, організаційна. Побудова української держави – залежатиме від стосунків з Росією. Україна: 1) не союзник Заходу в руйнуванні більшовицької Росії; 2) не союзник Росії проти них; 3) союзник і авангард у класократичному відродженні й оновленні Росії.

З огляду на всі ці проблеми Липинський пропонує організацію політичної влади у формі дуалістичної конституційної монархії; 1) гетьман, як суверен незалежності української нації, який зосереджував би у своїх руках виконавчу владу; 2) територіальна і трудова, або нижча і вища, законодавчі палати.

Яким чином здійснити державність України і як надалі вирішувати проблеми її зміцнення? Перш за все – це довготривале повсякденне виховання українського народу в дусі державницької ідеї, в дусі боротьби за незалежність. Не менш важливим завданням класократії є поширення серед українського громадянства культу державницької ідеї в такій формі, в якій вона може бути здійснена. Такою формою, за Липинським може бути легітимний монархізм і консерватизм.

На його думку функції влади у майбутній монархії могли б розподілятися таким чином: 1) гетьман, який персоніфікує і репрезентує державу; 2) гетьманська управа (уряд) – виконавчий орган, який очолює і організовує всю внутрішню і зовнішню політику країни; 3) класократичне представництво – законодавчий орган; 4) рада присяжних – як вищий судовий орган країни. Тобто майбутня українська держава мала б спиратися на три незалежні форми влади: законодавчу, виконавчу та судову, які врівноважували б одна одну.

Якщо розглянути ще думки В.Липинського про демократію, політичну культуру і ін., то стане зрозумілим за що так високо поціновує його весь цивілізований світ. Це дійсно один з двох великих мислителів якого подарувала Україна світу за останнє століття як сказав І.Липняк-Десницький.

Потрібно відмітити, що в цей же час жили і творили такі видатні діячі і вчені як В.Вінниченко, Д.Донцов, М.Шаповал, Ю.Липа і багато інших.Попри всі його політичні хитання незмінним залишається місце В.Вінниченка в українській історії, бо непроминальною зостається навіки його безкорислива любов до України, подвижницька праця й жертовність, з якою прокладав він шляхи до її свободи, незалежності та соборності. У своїй унікальній книзі “Заповіт борцям за визволення” він писав: “Найсутніша, найперша потреба українського народу? Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засоби для цього? Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв‘язують його в компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані. І тому не дивно, що деякі члени тих націй, які тільки що створили свою державу, але які через ті чи інші причини мусили покинути свій край, часто так перечулено, так суб‘єктивно і так іноді помилково оцінюють здобуття своєї нації. Деяким часто здається, що коли вони особисто не стоять при державних здобутках, то тих здобутків зовсім немає”. Про державність говорив Вінниченко так: “Що таке державність? Це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури, це – величезний складний процес”. Склавши з себе державні обов‘язки 28.04.1918 р. на засіданні ЦР сказав: “Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію в чужій державі...”.