Словянська ідея в політичній думці України та Росії 19 – початку 20 століття

Народницька ідеологія Грушевського визначила його особливий інтерес до проблем народності і, перш за все, національного питання. В центрі його уваги знаходиться український народ, який він розглядає як спільність перш за все в історико-політичному плані. Український народ, на його думку, відрізняється від своїх найближчих сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й психофізичними – характером, побутом, культурою, сімейними і суспільними відносинами. Ще більшого значення він надає мові, як культурно-історичному фактору, частині загальної національної проблеми, як одній з найважливіших культурно-політичній вимозі українства в царській Росії. Грушевський зазначає, що українська мова така ж стародавня, як і великоруська.

Грушевський неодноразово звертав увагу на різницю, що існує між етнічним та культурним типами українця, росіянина й білоруса, вважав, що великоруська народність у давні часи формувалася переважно на фінському ґрунті, білоруська – в близьких стосунках з литовською групою, українська – у сусідстві з тюрками. Він вважає, що за складом характеру, своїми історичними зв‘язками український народ належить до західноєвропейського, або просто європейського кола, хоча й визнає, що надзвичайно сильні впливи мали на історію та культуру українського народу, ті народи, які проживали на схід від України, зокрема російський.

Особливу увагу Грушевський приділяє тим відмінностям, котрі різко відрізняють російський народ від українського, говорять про глибоку антитезу цих двох близьких по крові, але різних духом народів. Аргументуючи свою думку, він звертається до аналізу поглядів російських слов‘янофілів, які протиставляли західноєвропейським принципам права, договору, конституції великоруську патріархальність, проявляли байдужість до питань практичного будівництва життя і, навпаки, підвищений інтерес “народу-богоносця” до проблем моралі. Віддаючи належне позитивним рисам російського народу – вміння згуртуватись у доленосні моменти історії, патріотизм, постійне відтворення в його середовищі геніїв, учений разом з тим розкриває й негативні риси, притаманні російському народові, а саме: відсутність волі до організованого суспільного й політичного життя, схильність до анархізму і навіть до соціального та культурного руйнування, легковажне ставлення до культурних та суспільних цінностей. Жовтнева революція 1917 року в Росії уявляється Грушевським “хаотичною і страшною”, російський більшовизм він вважає спадкоємцем московського централізму, що руйнує історичні, економічні та інші зв‘язки українського народу з народом великоруським.

Народницька ідея (концепція) українських вчених лягла в основу їхньої політичної програми. Стержнем цієї програми стала ідея федералізму. Грушевський говорив про це до революції, і в 17-18 р., і навіть у 1920 р. Одначе коли Україна стала самостійною він закликав згуртувати, навколо цієї мети, всі свідомі і віддані інтересам України політичні сили, відкинувши всі партійні і групові інтереси і вигоди. Все підпорядкувати вимогам моменту. Помилки які будуть зроблені на цьому шляху можуть бути прощені, але нащадки не простять і не пробачать того, що керівництво незалежної України не відчуло вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цього моменту.Так думав перший президент УНР М.Грушевський розуміючи, що український народ протягом багатьох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави, вільно чи не вільно віддавав свої сили, здібності, матеріальні засоби на службу імперії. Водночас він висловлює думку і про те, що в цих тяжких історичних умовах “добровільно прийнятого духовного чи морального закріпачення, – собачої вірності до Московщини, холопства, служіння не за страх, а за совість державним інтересам Росії”, “національними”, в широкому значенні цього слова, залишалися тільки народні маси. Перебуваючи вже в еміграції Грушевський (1920 р.) висловлював упевненість, що наш народ збереже своє національне та політичне існування і посяде чільне місце в політичному і економічному житті Європи.

Міжвоєнний етап української політичної думки (за кордоном) це також етап виникнення і розвитку консервативного напряму у ній. Консерватизм, як ідеологічне обґрунтування особливої цінності традиційного ладу і збереження традиційно освячених установ і форм життєді­яльності, сформувався у Західній Європі на рубежі 18 -19 ст. В українській суспільно-політичній науці виникнення консервативного напряму було викликане необхідністю обґрунтування політико-правових підстав монархічного гетьманського ладу в Україні в 1918 р. Найбільш відомими представниками українського консерватизму, які в своїх наукових працях намагалися довести необхідність саме монархічного ладу для України і обґрунтувати його правомірність, були В‘ячеслав Липинський (1882-1931), Степан Томашівський (1875-1930), Кучабський Василь (1895-1945). Засновник консервативної школи в українській політології В‘ячеслав Липинський і інші вчені консервативного напряму обґрунтовували різноманітні концепції майбутньої української державності спираючись на історичні традиції української монархії. В.Липинський у своїй концепції української монархії обґрунтовує необхідність 5-ти основних підвалин, на яких ця монархія має засновуватись: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійний епос.

У своїх “Листах до братів-хліборобів” Липинський визначає, три основні ідеї і три методи організації для розв‘язання проблем укра­їнського державного будівництва, що існують у новітню добу: 1) Демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою – “законом обмеженою і законом обмежуючою” монархією. Вважає, що лише третя із зазначених форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох перших. Вибори до демократичних парламентів політична бутафорія. Охлократія – лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежене панує над даним громадянством. Класократія – лад, де активна меншість – аристократія – приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних станів і класів, з яких складається суспільство. Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники), промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі, телеграфісти і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани (сословіє, соц. положення): організатори і організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою владу послугом монархії. Монарх, у свою чергу, обмежується законами, які ухвалюють у законодавчих ус­тановах представники класів. Вузловими пунктами своєї конкретної української політичної програми вчений називає поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, мов, здатні перебороти внутрішні органічні слабості українства.