Словянська ідея в політичній думці України та Росії 19 – початку 20 століття
Одним з перших українських політологів дореволюційної доби був Микола Костомаров (1817-1885). Він уперше застосував при дослідженні процесів державного життя нашого народу наукові методи аналізу та наукові концепції тих шкіл, які вже існували й здобули визнання у європейській науці. Крім того, він був не тільки вченим, але й політиком – практиком, одним з ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства.
Думки М.Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі Кирило-мефодіївців та окремих статтях. Кирило-мефодіївці закликали всіх слов‘ян об‘єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах.
Для досягнення своєї стратегічної мети – побудови незалежної української держави вони ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи і рівності; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб; 3) розвиток української мови та культури; 4) проповідь ідей повної соціальної рівності та ін.
Дослідженням суспільно-політичної історії України займались також такі видатні вчені і громадські діячі, як В.Антонович та М.Драгоманов.
Політичний світогляд В.Антоновича сформувався під впливом двох основних чинників: праць французьких енциклопедистів з яких перейнявся ідеями демократії, вірою в можливість вічного поліпшення життя; ідей Кирило-мефодіївців. Ідею служіння українському народові вчений проніс крізь усе своє життя, назавжди залишившись прихильником народоправства і федералізму. У своїх історичних дослідженнях того часу він засуджував з позицій демократії і народоправства “польську добу” української історії з її пануванням шляхетського стану і експлуатацією “недержавних” народностей, у тому числі й українців. Проте, на відміну від М.Костомарова, Антонович взагалі негативно оцінював державність як елемент життя суспільства.
Невід‘ємною практикою українського народу він вважав його вроджену нездатність і нелюбов до державного життя, протиставляв державі з її регламентацією та апаратом, політикою державності для державності апофеоз вільної творчої суспільності. Радикалізм народницької методології В.Антоновича його учень М.Грушевський пояснював трьома історичними впливами на творчість вченого: 1) традиційною українською опозицією чужому державному життю; 2) вродженою традиційною польсько-шляхетською підозрілістю і ворожістю до всякого зміцнення державної влади; 3) опозицією державній владі, в якій “виховував” всі свободолюбні елементи російський царський режим.
В цілому народницька концепція, основоположниками якої були М.Костомаров і В.Антонович, викристалізовувалась в тих історичних умовах, в яких перебувала Україна в ХІХ – на початку ХХ ст. Тому основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на задній план питання державного творення і території.
Особливе місце у становленні й розвитку української суспільно-політичної думки як науки посідав видатний вчений, політичний та громадський діяч Михайло Драгоманов (1841-1895), який, мабуть, був єдиним противником народницької школи в українській політичній та історичній науці другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Велике значення для розвитку української політичної науки мали методологічні нариси й розробки Драгоманова, перш за все його критика української народницької школи, що домінувала в українській історичній науці до першої світової війни. В багатьох своїх політичних та історичних працях, листах і рецензіях він піддав різкій критиці методологічні принципи народницької школи в українській науці. Основу його суспільно-політичних та державних поглядів становила автономно-федералістична концепція. На основі якої, на його думку, можуть бути розв’язані соціально-економічні, державно-політичні та національні питання.
В 70-80-х роках ХІХ ст. формувалися погляди С.Подолинського політичним ідеалом якого було суспільство де сам народ управлятиме і керуватиме всіма економічними, політичними та культурними справами.
Проблемами виникнення держави, соціальної революції, зміни всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, національної самостійності України займався 80-90-х роках ХІХ ст. І.Франко.Визначне місце в історії української політичної думки кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. посідав М.Грушевський. “Звичайна схема 1904, руської історії” – Грушевський рішуче поставив питання про необхідність критичного переосмислення пануючої схеми історії Східної Європи. Зокрема, він вказав на неправомірність поєднання старої історії південних племен, Київської держави, з її власним соціально-політичним ладом, правом і культурою з історією Володимиро-Московського князівства ХIII-ХІVст. таким чином, нібито останнє було її продовженням. На думку вченого, Київська культура була породженням однієї народності – україно-руської, Володимиро-Московська – іншої, у великоруської. Вже тут Грушевський виходить з окремішності і невід‘ємних прав кожного народу на свою історію, протиставляючи загальній схемі ідею необхідності більш глибокого дослідження історії кожної з народностей як окремої етнічної спільності. Вороже зустріли представники офіційної російської історичної науки ці його думки.