Християнська політична думка

Напевно, це не могло не позначитися й на чисельності пастви. Централізована організація завжди має переваги в боротьбі за душі потенціальних прихильників. Відтак на початок 90-х років XX ст. кількість католиків становить понад 1,017 млрд осіб, а православних — 307,9 млн осіб [153, с 428].

Християнство домінувало в європейській політичній думці понад тисячу років. Під його прапором пройшла епоха феодалізму, була витіснена греко-римська раціоналістична традиція й утвердилася містика, ірраціональний компонент у суспільній свідомості.

До негативних наслідків панування християнства слід віднести втрату багатьох розробок грецьких і римських філософів та юристів з питань права, державного устрою та утвердження (повернення) релігійної міфології: усяка влада — від бога, держава — наслідок гріхів людства.

Та й альянс християнської церкви зі світською владою призвів до того, що її практична діяльність дуже мало була схожа на християнський ідеал.

Але були й позитивні ідеї: відокремлення церковної влади від світської і проголошення рівності всіх людей незалежно від походження та соціального стану, виховання поваги до фізичної праці.

Християнство, на відміну від греко-римської політичної традиції, дало право людині на безсмертя, відкрило їй шлях до неба не через державу.

Створення такої позадержавної автономії віруючих, по суті, започаткувало засади майбутнього громадянського суспільства, яке має протистояти державі. Постала й проблема політичних обов'язків у разі, коли розпорядження влади несправедливі: чи варто виконувати накази влади, що є незаконними або й злочинними?

Серед християнських мислителів варто насамперед назвати Тому (Фому) Аквінського, який розробив ґрунтовну доктрину ідеологічного обґрунтування могутності церкви — томізм. Його модернізований варіант — неотомізм і нині залишається офіційною філософією Римської церкви та християнської демократії, що є важливою політичною силою сучасності.

Проте всупереч своїй поміркованості та раціоналізмові Фома Аквінський, а з ним і вся католицька церква виявляли крайню нетерпимість до так званих єретиків.Єресі (від грецьк. hairesis — відбір, переконання) — це вчення, що виникали як наслідок природних протестів проти монополії християнської церкви на ідеологію, політику та право. Гносеологічним (пізнавальним) корінням цих протестів, що мали релігійну оболонку, був античний раціоналізм, а соціально-політичним — експлуатація широких народних мас.

Усі єретичні вчення вбачали ідеал у ранньому християнстві, рівності всіх членів релігійної громади й суспільства загалом, але всі вони були задушені церковною машиною католицької церкви. Форми боротьби були найрізноманітнішими — християнські маси відвертали від єресі, створюючи ордени францисканців і домініканців (початок XIII ст.), організовуючи каральні експедиції та хрестові походи і, зрештою, ... забороняючи мирянам читати Біблію (папа Григорій VII, 1231)!!!

Отож, можна було спалити чеського теолога Яна Гуса (1371-1415), розгромити таборитів Яна Жижки (1360-1424) і засудити англійського доктора богослов'я Джона Уікліфа (1324-1384), але знищити "неканонічну" думку було неможливо.

Так створювався ґрунт для суспільно-політичного руху XVI ст., що згодом дістав назву Реформації.

Реформація мала на меті модернізувати панівну католицьку церкву, яка володарювала в країнах Західної та Центральної Європи.

Одним із найвидатніпіих діячів Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546), який увійшов в історію Німеччини не лише як релігійний реформатор, а й як реформатор освіти, мови, музики та культури загалом.

Але найбільше його знають як засновника впливової (бюргерської) протестантської течії — лютеранства, яке відмовилося від тези католицизму про пріоритет духовної влади над світською, а водночас переконувало мирян у тому, що інститути влади створені Богом і невиконання їх вимог є більшим гріхом, аніж убивство, перелюбство чи брехня.