Християнська політична думка

падіння Західної Римської імперії взагалі лишається єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу.

Отже, на території тодішніх західних римських провінцій тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у колишніх східних провінціях. Кілька імперій, які досить швидко змінили одна одну, перетворилися на національні держави. Ці процеси позначилися й на розвитку тогочасної політичної думки.

Зокрема, тут велася з перемінним успіхом боротьба між світською та духовною гілками влади. Слабкість королів підштовхувала папство до проголошення свого верховенства. Церква перемагала протягом VII-IX та ХП-ХШ ст., але після XIV ст. її політична сила почала слабшати, а християнський світ охопила криза феодальної системи.

Водночас, попри відсутність єдиної доктрини, можна виокремити такі загальні риси політико-правової думки Західної Європи:• панування з IV до XIII ст. доктрини Аврелія Августина (354-430), в якій держава та церква були відокремлені, але світська влада все-таки була підпорядкована церкві (твір "Про град божий");

• надмірна централізація влади;

• утвердження християнської церковної доктрини про верховенство папи римського (твір папи Григорія VII "Диктат папи", 1075); папство розглядало весь християнський світ як величезну державу, що керується намісником бога — папою;

• боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Велика хартія вольностей (1215), рейхстаг і Магдебурзьке право (1188) у Священній Римській імперії, парламенти й вищі судові інститути у Франції, Іспанії та інших країнах);

• домінування з XIII до XX ст. доктрини відомого схоласта Фоми Аквінського (1225-1274), який на основі вчення Аріс-тотеля створив християнську доктрину держави (трактати "Про правління правителів", "Сума проти язичників"). Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому має бути підпорядкована духовній владі (церкві). Метою держави є "загальне благо", забезпечення умов для пристойного життя, а сутність влади — у підпорядкуванні нижніх

прошарків суспільства верхнім згідно з порядком, заведеним богом, — так званим вічним законом. Божественний, природний та людський закон, на думку Ф. Ак-вінського, мають ввести людину до сфери дії цього вічного закону.

Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях римської державності, месіанізму, християнства та на антично-еллінських традиціях. Основні риси цієї доктрини:

• абсолютний характер імператорської влади (з її безпомилковістю, перетворенням на "живий закон на землі", патерналізмом володаря як "батька підданих" і спадковою ди-настичністю);

• панівним становищем світської влади над релігійною (ідея тахісу була перетворена за вже згадуваного імператора Юстиніана на симфонію, що полягала в союзі держави та церкви за домінування держави в особі монарха);

• високий рівень централізації;

• поступова відмова від домінування універсалістських римських ідей та перехід до використання еллінських традицій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову (грецьку) і відповідну культурну спадщину.

Саме в Другому Римі лежать корені східного ортодоксального християнського православ'я, яке згодом укорінилось у східнослов'янському світі.

Організація Православної церкви була такою, як і до розколу.

Богословська думка на Сході, як і структура церкви, майже не змінилася. Православ'я по суті є децентралізованою асоціацією автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системою. Це, зрештою, і зрозуміло: чи могла імператорська (світська) влада терпіти конкурента в особі влади духовної? Відповідь відома.