Християнська політична думка

У середні віки (V-XVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній Європі, поступається релігійно-християнській концепції. Провідною темою політичних дискусій того часу стало питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). Але про це — пізніше. На початку дослідимо основні засади християнської політичної думки.

Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму.

Священні тексти іудаїзму писалися з XII по II ст. до н. є. Християнство додало до Старого Завіту іудеїв Новий Завіт Ісуса Христа (від грецьк. Christos — помазаник), що писався від середини І до середини II ст. н. є. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.

У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, контролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна сфера була державною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.

Однак нова релігія мала кілька переваг: була космополітична, декларувала нові морально-етичні цінності — спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.

Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність покори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легітимізації.

Промине небагато часу — і християнство перетвориться з катакомбної (тепер сказали б неканонічної) на рівноправну, а потім і державну церкву (з 313 р. н. е.). Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення духовної та світської влади, яка стає провідною для політичної думки на багато століть.

Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі християни почали утискувати представників інших релігій та інакодумців (єретиків) у власному середовищі. Так закінчилась епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів.

395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава розпадається на дві імперії — Східну (пізніше Візантійську) та Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово "римська".

Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п'яти церков і називається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодоксальною) церквою. Керують нею п'ять патріархів. Кожен з них називається іменами, що склалися історично: Римський — папою, Константинопольський — архієпископом, Александрій-ський — папою, Єрусалимський — архієпископом і лише Ан-тіохійський — патріархом. Жоден з них не може говорити від імені всієї Церкви, а лише після загального обговорення. (Сучасною мовою можна було б сказати, що рішення в них ухвалюється консенсусом.)

Потерпаючи від візантійських монархів (у V ст. візантійський імператор Юстиніан просто "призначив" себе найвищим керівником не лише в державі, а й у церкві), римські папи з увагою і навіть співчуттям поставилися до нових державно-політичних утворень серед варварських народів. Вони навіть сприяли їх зміцненню на противагу візантійським імператорам. За це франкський король Піпін Короткий 754 р. започаткував світську владу пап, подарувавши їм відвойовану частину Равеннського екзархату. А невдовзі папа Лев III 800 р. коронував франкського короля Карла Великого як імператора Священної Римської імперії. Через це стався формальний розрив західної ієрархії Римської церкви з візантійськими імператорами.

Але до взаємних анафем дійшло лише 1054 p., коли стався Великий церковний розкол. У результаті сформувалися два головні напрями в християнстві: західна конфесія дістала назву "католицизм", а східна — "православ'я".

З погляду організаційної побудови Римська католицька церква є структурованою, у ній немає автокефалій, тобто більш-менш автономних церков. Вона більш внутрішньо керована, а після