Політична думка Стародавнього Сходу
Характерно, що протягом століть цей міф певними іудейськими колами, і не тільки ними, тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природно було б зосередити увагу на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.
Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 р. н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали певних переслідувань і утисків, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремлення й внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.
Іудаїзм — локальна релігія, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства, а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що по суті спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.
З нагромадженням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов відображення у формі зороастризму, який у VII ст. до н. є. був дуже поширений у Стародавній Персії. У Біблії згадуються царі-зороастрійці, які правили Перською імперією, зокрема Кір, Ахашверош, Дарій. Згідно з цим ученням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя.Проте не без підстав можна стверджувати, що засновник цієї релігії Спітама Зороастр, або Заратуштра (660-583 pp. до н. е.), запозичив ідеї іудаїзму. (Визнання єдиного Бога, пришестя Спасителя, воскресіння мертвих, Суд Божий та вічне життя.)
Після арабського завоювання зороастрійці зазнали жорстоких переслідувань і 717 р. н. є. переселилися до Західної Індії, переважно до Бомбея, де частково асимілювалися з місцевим населенням.
ІНДІЯ. Одну з найдосконаліших світоглядних систем дала Стародавня Індія.
Арійські племена, прийшовши до Індії (XV ст. до н. е.), аж до створення перших держав (VI ст. до н. є.) постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Водночас у суспільстві посилювалася соціальна нерівність і відбувалося розшарування. Зрештою, ця епоха, названа ведійською (веди — староіндійські релігійно-філософські збірки текстів), породила кастовий устрій.
Суспільство структурувалося, поділившись на чотири касти (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (правителів і воїнів), вайпіиїв (землеробів та торгівців) і шудрів (осіб фізичної праці, слуг). Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).
Наскільки живучими виявилися ці політико-психологічні структури в суспільстві Індії можна судити хоча б із такого факту: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем'єр-міністром) у цій країні став представник найнижчої касти — шудрів!
У Ведах і коментарях до них (упанішадах) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя створюють боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому разі правитель був підзвітний не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих (але це вже відповідно до дхарми — сукупності обов'язків людини).
Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у староіндійській політичній теорії та практиці домінувала патріархальна концепція, духовна влада мала пріоритет перед владою світською. (Скажімо, у збірці "Атхарваведа" брахмани взагалі називаються богами!)
Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводжувалося заміною панівної ідеології.
Як реакція на занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю та корупцією вищих каст постає буддизм.
Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Шак'я-Муні (563-483 до н.е.), за походженням був принц, на якого зійшло просвітлення (звідси й прізвисько — Будда). Він покинув палац, сім'ю і вирушив шукати істину. Згодом став проповідувати своє вчення.