Поняття світогляду та його основні риси

Одна з характерних особливостей філософії як форми знання полягає у тому, що вона у процесі рефлектування над світом, на відміну від конкретних наук, здатна виходити поза межі людського емпіричного досвіду. Жоден досвід не дає можливості збагнути світ як цілісну, безкінечну у просторі й неперехідну в часі, невичерпну у своїй різноманітності об’єктивну реальність, з якою людина постійно співвідноситься. І лише філософія розгортає свої пізнавальні інтенції у напрямку універсального світобачення, маючи своїм предметом Універсум, всезагальні засади буття. Тому філософські узагальнення мають значно ширший потенціал, аніж узагальнення будь-якої конкретної науки. Духовна історія людства засвідчує, що великі філософи, творячи свої вчення, доктрини, водночас творили й універсальні світоглядні системи, котрі мали велику теоретичну і життєво-практичну значимість для людства. Питання: що означає “бути,” “існувати”, “для чого жити?”, “як жити?” та інші філософія не просто ставила чи абстрактно рефлектувала над ними, але завжди намагалася перевести їх у площину конкретного практичного вирішення, знаходження оптимальних варіантів для реалізації людиною своїх духовних і матеріальних потреб, для раціональної побудови суспільних відносин, економічних, політичних дій індивіда та його постійного духовного вдосконалення.

Таким чином, широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків. Відповідно до особливостей тої чи іншої історичної епохи, культури народів, їх цивілізаційних, національних надбань, філософія пропонувала людству величезну кількість варіантів вирішення цих важливих проблем. Серед них були більш або менш ефективні, просто надумані, спекулятивні, далекі від життя, однак філософія за будь-яких обставин завжди була у пошуку і засвідчувала наміри допомогти людству дати відповіді на всі питання, котрі історія ставила і ставить перед ним.Філософські картини життя дуже багатоманітні, однак усі вони будуються навколо відношення людина – світ або світ – людина (яке і є предметом філософії). Власне на цьому розрізненні базуються дві лінії у філософському знанні, які можна назвати об’єктивістською і суб’єктивістською.

Об’єктивістські концепції, незалежно від того, чи є вони матеріалістичними, чи ідеалістичними, віддають пріоритет світові, вважаючи, що він об’єктивний, не залежить у своєму існуванні і якостях від бажань суб’єктів і людського способу бачення. Істина для всіх одна: для людей, демонів, богів і будь-яких розумних істот. Об’єктивістські філософські концепції вважають, що ми всі можемо і повинні знаходити спільні позиції з питань про якість дійсності і про своє місце у ній, а ті, хто обстоює особливі позиції – помиляються, впадають в ілюзію. Яскравими прикладами об’єктивізму були філософські системи Гегеля і Маркса. Вчення цього типу дуже цінують роль пізнання у житті людей, оскільки вважають, що раціональне знання безпосередньо пов’язує нас з істиною і показує світ таким, якими він є.

Протилежністю об’єктивізмові є суб’єктивізм, коли світ, спільний для всіх живих суб’єктів, замінюється на багато “світиків”. Я – сам собі Всесвіт, я бачу дійсність виключно з власної точки зору і я безмірно самотній, тому що ніхто не може розділити зі мною мого індивідуального світу. Вся інша дійсність переломлюється через моє унікальне “я”, тому важко сказати, чи є що-небудь об’єктивне. Тут варто згадати слова давньогрецького софіста Протагора: “Людина є міра всіх речей: існуючих – що вони існують, а неіснуючих – що вони не існують”. Все залежить від мене, і світ ніби зростається зі мною, стає моєю проекцією, результатом моєї активності. Кордони між “я” і світом розмиваються при домінуванні особистісного начала. Яскравим прикладом такого суб’єктивізму виступає філософія Жан-Поль Сартра, який вважає, що “людина, не по своїй волі закинута в буття” – цілком вільна. Спільних істин і спільних правил немає. Кожен проходить через життя на свій страх і ризик, роблячи все, що забажає, і відповідає тільки перед самим собою. Підпорядкуватися спільним істинам і поглядам – означає зрадити самого себе.

Це крайня позиція, яка нехтує загальнолюдськими моральними цінностями і нормами, які людина зобов’язана поважати і намагатися дотримуватись їх у своєму житті.

Величезний “простір” між двома крайніми полюсами і є полем філософських пошуків. Однією з найважливіших проблем є питання: що у світі – від нас, а що – від самого світу? Що від суб’єктивності і що від об’єктивності? Що залежить від людини і що не залежить? Як у старій молитві: “Господи, дай мені зрозуміти, що я можу змінити, дай мені зрозуміти, що я змінити не можу, і навчи відрізняти перше від другого”. Філософія вже дві з половиною тисячі років намагається це відрізнити, але її пошуки не завжди успішні.

Філософи, бажаючи зрозуміти світ, одночасно стараються розібратися у тому, чи можливе взагалі його осягнення і як саме воно можливе? Чи можемо ми отримувати істинні об’єктивні знання, чи будь-яка наша зверненість до світу є поглядом через спотворюючі окуляри потреб і пристрастей? Великий філософ XVIII ст. Імануїл Кант висунув ідею про те, що простір і час, через які ми сприймаємо світ, є лише способом нашого людського бачення і який світ “сам по собі”– зовсім невідомо. Це позиція агностицизму (вчення про неможливість осягнення сутності дійсності). Філософи-прагматисти вважають, що головне – отримувати практичні результати, а що там насправді – зовсім не важливо. Однак, більшість філософів не погоджуються з такою відмовою від пізнання. Якщо і не пробитися до реальності “самої по собі”, то, принаймні, слід виробити єдину точку зору на те, яким світ нам уявляється.