Філософсько-етичні погляди Григорія Сковороди
Через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з наставниками колегіуму та через наклепи Сковорода був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у додаткових класах при Харківському колегіумі. Але, оскільки просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам, його звільнили з посади.
У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода написав багато віршів старокнижною українською та латинською мовами.Останні понад 25 років життя Сковорода провів у мандрах по Слобожанській Україні, що давало письменнику-мислителю багатий матеріал для творчості. Саме в цей період були створені його основні філософські твори-трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественных песней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Басни Харьковскія”.
Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі філософські твори: “Діалог, или розглагол о древнем мире”, “Наркісс. Разговор о том: узнай себе”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”, “Разговор, називаемый алфавіт, или Букварь мира”, “Израильский Змій”, “Діалог. Имя ему – Потоп змеін” та інші.
Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.
Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди підкреслювали його самобутність. Він був “мислителем самобутним, оригінальним. Він не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого і свого народу” .
Головну роль у становленні Сковороди як ученого відіграла Києво-Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину, зокрема ідеї Сократа й Платона, Ціцерона й Лукреція Кара; пізнав вчення великих природознавців Коперніка й Галілея, Бекона й Декарта, сприйняв критичне ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.
Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.
Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні професори, прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський і Гедеон Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича й Симона Тодорського, Тихін Александрович і Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. Як свідчать документи, Сковорода з повагою згадував своїх учителів, захоплювався їх творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської академії привертали увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської думки в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в період Відродження. Воно несло у собі “ ті ідеї Реформації і світського гуманізму, яких вимагало тогочасне суспільно-економічне життя”
Використовуючи творчу спадщину античних авторів (Арістотеля, Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати свою роль як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають цікавитись природничими працями та філософськими творами представників Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс, Спіноза, Гассенді.
Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа, на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає, а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця й першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити теологію від філософії. Перша повинна була займатися надприродними речами, а філософія – реальними, “що існують самі по собі”.