Фрейдизм .
І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900—1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він скон¬центрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейєрбаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу не¬свідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особис¬тості. Проте, вважаючи. що соціальна теорія К.Маркса недостатньо вра¬ховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповни¬ти марксизм психоаналізом.
Протягом усієї своєї наукової діяльності. Е, Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо пере¬конаний. що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною жит¬тєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють пси¬хологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філо¬софської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз роз¬гортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.
Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існу¬вання. розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матрі¬архальний принципи організації життя людей; авторитарну та гума¬ністичну свідомість, протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існу¬вання.
Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фунда¬ментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, не¬змінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. 3 огляду на це, він обгрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різ¬ними способами залежно віл конкретних соціальних умов. Вона і збері¬гається і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи ак¬цент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної струк¬тури . З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як актив¬ний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціо¬нуюче суспільство.
Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результа¬том динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуа¬таторський, нагромаджувальний, ринковий.
В основі кожного соціального характеру лежить особливий психо¬логічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людсько¬го існування; мазохістський, садистський, деструктивістський та кон¬формістський.За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм. людина добровільно підкоряючись кому-небудь або па¬нуючи над ким-небудь набуває ілюзії власної ідентичності . Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебіль¬шого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищува¬ти , руйнувати все те, що поза ним , як зовнішню причину свого три¬вожного внутрішнього стану; 2) конформізм як вимова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі . Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, па його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних харак¬терів, властивих більшості членів даного суспільства.
Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма. є любов; саме вона служить критерієм буття як способу жит¬тєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почут¬тя ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетни¬ми , сприяючи переходу до гуманістичного духу.
У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринко¬вого і продуктивного), а також через суперечність двох способів існу¬вання людства — володіння та буття.
Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.