Фрейдизм .

Але в психоаналізі З.Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в ціло¬му; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда ви¬ступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної пси¬хології Карл Юнг (1875— 1961).

Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох ос¬новних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К-Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідо¬мого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колек¬тивний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давни¬ни. Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду.

Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" ста¬ла подібність між міфологічними мотивами давнини, образами снови¬дінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне спів¬відношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного пород¬ження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К.Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення.

Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб'єктивується в об¬разах міфології та релігії.

Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, К.Юнг виділяв дві крайності: 1) розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій; 2) науково-практична експансія європейського "Я", де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.

Тенденції розвитку психоаналізу в сучасному світі суперечливі. Проте можна виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії. Це, по-перше, орієнтація на виявлення основ людського буття, струк¬турних елементів психіки, мотивів поведінки особистості; по-друге, ос¬новним об'єктом дослідження є специфічна форма реальності — психі¬чне, яке має свою власну природу і підкоряється особливим законо¬мірностям розвитку.

З якої б точки зору не піддавали критиці вчення З.Фрейда та його послідовників, воно знову й знову ставало предметом наукових диску¬сій, породжувало нові напрямки, тому що в ньому знайшли відобра¬ження реальності психічного життя людини.

Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психо¬аналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представ¬лений багатьма течіями.

По-перше, це індивідуальна психологія А-Адлера (1870—1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що по¬в'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості.По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897—1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економіч¬ним базисом та ідеологією.

По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з кон-цепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у пси¬хіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існуван¬ня особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спіл¬кування. Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти .за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ,