Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів

Mіфи — продукт колективної творчості багатьох поко¬лінь, вони постійно трансформувались. Аналізуючи мі¬фи, можна бачити, як розвивалося суспільство. Міфи свід¬чать про такі істотні зміни у житті людства, як заміна матріархату патріархатом.

Міфи віддзеркалюють розвиток цивілізації. У них час¬то засуджується людожерство. Раніше богам приносили в жертву дітей. Агамемнон зарізав свою дочку на жертву богині Артеміді. Час вносить корективи в цей епізод: у піз¬ніших варіантах міфа дівчину на жертовному вівтарі в останню мить замінюють ланню. Цивілізація раз у раз підіймалась на вищі щаблі.

В цій роботі зроблено спробу прослідити, яке значення мають міфічні герої Діоніс та Аполон на розвиток мислення європейських митців, та філософів ХІХ - ХХ ст., зокрема Ф. Ніцше, В. Іванова, А. Блока та ін.

1. Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів.

У 1764 p. було надруковано «Історію стародавнього мистецтва» німецького вченого Вінкельмана, який прого¬лосив античне мистецтво взірцем прекрасного. Вінкельман орієнтувався на еллінське мистецтво класичної доби, яко¬му, на його думку, притаманні гармонія, доцільність, яс¬ність та благородна простота. Погляди Віпкельмана знай¬шли відгук у творчості багатьох німецьких поетів, зокрема у Шіллера та Гете. На своєрідному зіткненні античної та християнської міфології побудована друга частина «Фа¬уста» Гете. Чимало балад на сюжети грецьких міфів на¬писав Шіллер, який у кінці життя прийшов до висновку: світ урятує краса. Ця теза вразила душу молодого Достоєвського, який, щоправда, на відміну від Шіллера, не пов'язував ідеал краси з античним мистецтвом, але Гліб Успенський — пов'язав: він написав оповідання «Випря¬мила» — про потрясіння, яке пережив пригнічений злид¬нями та невдачами вчитель, що приїздить з Росії у Париж, де у Луврському музеї побачив статую Венери Мілоської.Генріх Гойне, ігноруючи те, що у Давній Греції існували культи хтонічних богів — володарів царства мерт¬вих, передусім наголошував на життєрадісному еллінсь¬кому світосприйманні. Жартуючи, він казав, що сонце¬сяйні боги Давньої Еллади за доби панування християн¬ської релігії змушені жити у вигнанні2. Він вважав, що русалки, лісовики, домовики ведуть свое походження від античних богів та боженят, яких отці церкви оголосили нечистою силою (такої ж думки був Анатоль Франс). Переосмислюючи античні міфи, Гейне, як і Гете, обстою¬вав право людини на земне щастя і повноту життя («На¬речена з Корінфу» Гете, «Тангейзер» Гейне). На думку Гейне, подолання християнського аскетизму — необхід¬ний крок для соціального визволення.

У XIX ст., коли точилася боротьба між прибічниками класицизму та романтизму, теоретики останнього прагну¬ли передусім привернути увагу громадськості до вітчиз¬няної історії. Проте, розглядаючи міф як джерело націо¬нальної культури, як втілення загальнонародної муд¬рості, романтики спромоглися знайти новий підхід і до міфології античної й не уникали її у власних творах, досить згадати «Прометея» Байрона або «Звільненого Прометея» Шеллі.

У другій половині XIX — на початку XX ст. з'явились теоретики мистецтва, які, на відміну від Вінкельмана, від¬давали перевагу грецькій архаїці перед шедеврами кла¬сичної доби. Вони закликали шукати в міфах первісне ядро, в мистецтві цінували ірраціональне і зіставляли Аполлона та Діоніса, з ім'ям яких пов'язували протилеж¬не світосприймання та творчу методу . З'явилися тер¬міни: аполлонівське начало, діонісійське начало. Такі поняття, як світлий розум, урівноважена вдача, бездо¬ганність і довершеність, пов'язували з аполлонівським на¬чалом. Діоніс, проголошений антиподом Аполлона, в усьому протистояв йому. Художників відповідно поділяли на тих, хто прагнув гармонії, доцільності, ясності, і тих, хто орієнтувався на діонісійське начало, ототожнював на¬тхнення і так зване священне божевілля, вважав, що хаос - одвічний, а пристрасті — сильніші за розум та за¬кони.

У XX ст. художники-кубофутуристи наважилися поєднати свій метод з неокласицизмом і в такий спосіб намагалися розкрити по¬таємний сенс давньогрецьких міфів (поєднання, модні й сьогодні, наприклад, до них вдається графік та скульптор Ернст Неізвєсний).

За кожної епохи, в будь-якій країні, образи античних, зокрема грецьких міфів, потрапляючи до нового середовища, зазнають змін, трансформуються. Дуже виразно це позначається на літературі XX ст., коли до грецької міфології знову почали звертатися числен¬ні прозаїки, поети, драматурги.

Для численних поетів античні міфи були лінзою, крізь яку вони сприймали сьогодення (у XX ст., наприклад, для б. Мандельштама, Be. Іванова, М. Волошина).

До міфів звертаються з різних нагод. Непоодинокі випадки, коли письменники вбачають у реальному житті варіації давно відомих з міфології схем. Стверджують, що міф дає можливість зіставити свій індивідуальний досвід з набутками людства, з моделями досвіду сві¬тового. Міф ототожнюють із матрицею, тлумачать його як код, як все¬осяжну формулу, вважають своєрідним ключем для розуміння не тільки минулого, а й сучасного та прийдешнього, міфологізуючи Дійсність, шукають у міфах так званий архетип.