«Порівняльний аналіз східних та західних філософських думок»
Однак професійне обговорення індійської філософії зіштовхується з однією дуже серйозною проблемою. Справа в тім, що занадто очевидна її «незвідність» до європейської філософської традиції, «несхожість» на філософію європейського зразка. Так, читаючи Упанішади, самий значний здобуток індійської філософської літератури, ви не зштовхнетеся з раціональним, логічно послідовним і доказовим викладом. У них немає того, що звичайно називають дискурсивним міркуванням, характерним для класичної філософії Європи. Скоріше навпаки. Ви немов пливете по безкрайньому морю алегорій, несподіваних образів і оборотів думки. Аргументи і докази заміняються притчами і порівняннями. Древньоіндійський філософський текст робить враження поезії, міфу, таємного одкровення, і в цьому також укладені його привабливість, сила і своєрідність, яку можна зрозуміти лише в контексті культури Сходу.
Безсумнівна велич індійської інтелектуальної традиції, з одного боку, і її нетотожність тому, що ми звикли називати філософією, — з іншого, породжують неоднозначне до неї відношення. Приміром, професор Корнелльського університету Ф.Тіллі у своїй «Історії філософії» затверджував, що, оскільки індійці ніколи у своєму духовному розвитку не виходили за границі звичайної віри і міфології, у них у принципі не може існувати і філософія у власному змісті цього слова. На його думку, всесвітня історія філософії повинна включати філософську спадщину всіх народів, однак далеко не всі народи змогли створити дійсні системи думки, до яких застосовне слово «філософія». Більшість же так і не змогло вийти за межі міфологічної свідомості. При усій своїй оригінальності індійський дух, так само як і китайське, єгипетське та й узагалі всяка східна духовна спадщина, зводиться до міфологічних сюжетів або етичних доктрин і дуже далекий від тієї інтелектуальної строгості, без якої неможлива філософія. З цієї причини Ф.Тіллі узагалі виключив зі своєї книги індійську філософію, а свій виклад почав із Древньої Греції, на якій ґрунтується європейська духовна традиція. Така позиція досить поширена, особливо в європейській і американській історії філософії, і з нею не можна не вважатися.
Разом з тим існує протилежний погляд на розглянуту проблему, а саме: область того, що іменується індійською філософією, так велика й оригінальна, а число джерел, по яких можна її досліджувати, настільки неозоро, що час її дослідження ще не прийшов. Фізично неможливо охопити безліч добутків, що складають індійську духовну традицію, а їхнє фрагментарне вивчення не дає цілісного, а отже, і вірного представлення про самий предмет. Складність полягає ще й у тім, що сама індійська філософська література буяє дуже великим числом термінів і понять, що неперекладні на європейські мови. Тому при її викладі прийнято в ролі терміна використовувати відповідне індійське слово в його європейській мовній транскрипції. Усе це свідчить, на думку деяких філософів, про таку значущість і разом з тим такій специфіці індійської філософії, що роблять її поки недоступною для ретельного дослідження й адекватного розуміння. Європейська наука і культура виявляються «прокрустовим ложем», не здатним умістити, охопити, вірно зрозуміти феномен індійської філософії, та й східної культури в цілому.
Незважаючи на подібні полярні думки вчених, більшість дослідників усе-таки єдині в тім, що індійська філософія при всій алегоричності, метафоричності і «нестрогості» викладу є філософією, може і повинна вивчатися не як релігія, чи міфологічна поезія, але саме як філософія. Ця думка розділяли і розділяють такі визнані авторитети в області історії індійської філософії, як М.Мюллер, С.Дасгупта, С.Рад-хакрішнан і інші.Філософія будь-якої чи країни народу являє собою частину культури. Це відноситься і до філософії Індії. Тому її вивчення і збагнення повинне здійснюватися з обліком її цивілізаційного розвитку. Безперечно, індійська цивілізація є однією з найбільш древніх цивілізацій світу. Її джерела датуються III тисячоріччям до н.е., коли виникла так називана індійська культура. Згодом на зміну індійській культурі приходить інша цивілізація, що одержала найменування індо-арійської.
Походження індо-арійської цивілізації зв'язано з міграцією в межиріччя Інду і Гангу племен, що називали себе аріями, що в перекладі із санскриту, їхньої мови, означає «шляхетні». Дослідники зв'язують поширення арійських племен із серединою II тисячоріччя до н.е. Арії освоїли цю величезну територію, перейшли до осілого способу життя, частково змішалися з місцевим населенням, а частково звернули його в рабство і на цій основі поступово створили культуру з дуже своєрідним духовним компонентом. Важливими імпульсами її розвитку стали виникнення на території Індії держав і встановлення кастового ладу. Згодом духовна культура древніх індійців придбала стійкість і навіть відому закостенілість. У своєму розвитому стані вона містила в собі і міфологічні системи, і релігійні традиції, і філософські концепції. Усі вони стали базою духовного життя десятків поколінь людей на Сході. Ці традиції живі і сьогодні.
ФІЛОСОФІЯ ДРЕВНЬОГО КИТАЮ ТА “ЗАХІД”
Китай є другим, поряд з Індією, великим культурним центром Сходу, чий духовний розвиток вийшов за границі міфологічної свідомості і знайшов зрілі філософські форми. Філософський розвиток Китаю унікальний, як унікальна сама китайська цивілізація, що перебувала в стані ізоляції і самоізоляції протягом тисячоріч. Китай став батьківщиною дуже оригінальних соціально-філософських доктрин. На землі цієї країни жили Амппрпами, імена яких стали символами мудрості не тільки в узьконаціональному, але й у глобальному масштабі. Першість серед них належить Конфуцію і Лао Цзи. В основі філософської традиції Китаю лежать численні трактати, саме вивчення і коментування яких стало професійним заняттям багатьох поколінь утворених людей. Єдине вчення, що прийшло в Китай ззовні й асимільоване китайською культурою, — буддизм. Але на китайському ґрунті буддизм придбав дуже специфічний вигляд, далекий від індійського й у той же час не вплинув на традиційні китайські доктрини.