Влада з точки зору соціальної філософії

Сучасний німецький філософ Юрген Хабермас, виходячи з таких загальних підстав і спираючись на розроблену ним “теорію комунікативної дії” і концепцію комунікативної раціональності, в одному з останніх своїх творів “Фактичність і значимість”.1 (1Habermas J. Faktitität und Geltung. Beiträge zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaats. Fr. a. M., 1992.) виклав модель досконалої демократичної процедури щодо досягнення легітимності влади. Модель Хабермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.

В умовах панівного положення політичної влади психологи часто удаються до спроб віднайти корені політичних прагнень людей і стверджують, що прагнення до влади – одна з важливіших рис людської психіки, хоч розподілена вона серед людей по-різному. Це й дало підставу розрізнити чотири типи людей, в залежності від схильності до панування: 1) люди, які схильні тільки панувати, командувати; 2) люди, що схильні тільки підкорятись; 3) люди, які мають здатність панувати або підкорятись в залежності від ситуації; 4) незалежні, або такі, що не мають нахилу ані до панування, ані до покори. З тих пір як існує держава й політична влада, не вщухає їх критика й невдоволеність ними. Найбільш послідовний і невгамовний загін професійних критиків фабрикується, мабуть, з людей четвертого типу і існує він з часів писаної історії. Такого роду критиків американський дослідник Майкл Уолцер (1935 р.н.) назвав “спеціалістами у галузі незадоволеності”.Одним із відомих сучасних дослідників і критиків влади був французький філософ Мішель Фуко (1926-1984), який у серії книжок2 (2Фуко, Мишель. Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. М., 1996; Фуко, Мишель. История безумия в классическую эпоху. Санкт-Петербург, 1997; Фуко, Мишель. Рождение клиники. М., 1998; Фуко, Мишель. История сексуальности-III: Забота о себе. Киев – Москва, 1998; Фуко, Мишель. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. М., 1999.) мав на меті довести, що сучасне суспільство характеризується особливою системою влади, котра функціонує як механізм всеохоплюючого контролю, діє постійно й прагне до максимальної ефективності. Нові технології влади поступово складались у різних сферах суспільного життя і однією з важливих технологій була “дисциплінарна влада”, або дисципліна, яку Фуко докладно аналізує в роботі “Наглядати й карати”. Влада дисциплінарного типу тяжіє до розкладання маси на індивідів, класифікації їх за різними ознаками, відведення їм свого певного місця в обмеженому просторі, де кожного завжди можна знайти й проконтролювати його поведінку. Видимими втіленнями такої влади є солдатська казарма, клініка, психіатрична лікарня, в’язниця для злочинців, класний принцип навчання дітей тощо. В усіх закладах такого типу людина не є вільною, навіть архітектура цих закладів відповідає потребі нагляду й контролю. Дисциплінарний характер влади звичайно не обмежується зазначеними специфічними закладами, стихія такої влади виходить за межі суто дисциплінарних інститутів і поступово охоплює все суспільство, всі види міжлюдських стосунків. “Відбувається , - писав Фуко, - поширення дисциплінарних процедур, і не лише у формі закритих закладів, а і як осередків контролю, що розкидані по всьому суспільству”.1 (1 Фуко, Мишель. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. М., 1999. С.310.)

М.Фуко багато в чому відмовляється від традиційних уявлень про владу. В одному з своїх інтерв’ю він говорив: “Визначаючи вплив влади як придушення, виходять з чисто юридичної концепції такої влади, ототожнюють владу з законом, який каже “ні”; влада розглядається, перш за все, як щось таке, що несе силу заборони. Нині я вважаю, що це цілком негативна, вузька, схематична концепція влади, котра, як не дивно, широко розповсюджена. Якби влада була тільки репресивною, якби вона не робила нічого іншого, а лише говорила “ні”, невже ви дійсно вважаєте, що можна було б примусити їй підкорятися? Те, що дозволяє владі триматися, що вимушує її приймати, є те, що вона не просто тисне на нас як сила, котра говорить “ні”, а те, що вона є продуктивною, вона викликає задоволення, формує знання, продукує дискурс. Її необхідно розглядати скоріш продукуючою владою, що простягається через усе соціальне тіло, аніж як негативну інстанцію, чиєю функцією є придушення”.1 (1Foucault, Michel. Power/Knowledge: selected interviews and other writings. 1972-1977. Brighton, 1980. P.119.) В такому розумінні, нині влада не має єдиного центру, виглядає дисперсною, верховна влада існує лише тоді, коли існує реальний правитель(скажімо, монарх), а його в сучасних країнах нема (“короля позбавлено голови”). Фуко обминає актуальне сьогодні серед політичних філософів питання про “кризу легітимацій”, оскільки тепер, на його думку, здійснення влади, її прийняття або наділення нею відбувається десь у іншому місці. Влада застосовується і здійснюється через сітковидну організацію, індивіди рухаються між її нитками, одночасно підкоряючись владі й здійснюючи її, вони не тільки її інертні й слухняні об’єкти, а й елементи її артикуляції. Сітковидно організоване дисциплінарне суспільство ніхто спеціально не створював і ніхто ним не керує, воно склалося силою якоїсь “невидимої руки” та так, що його частини вдало підігнані одна до одної. Завдання науки – вивчення владних стосунків зблизька, у місцях реального здійснення влади, де реально потерпають від неї і чинять їй спротив. Що стосується результуючої політичної позиції Фуко у аспекті його критичного аналізу феномену влади, то вона залишилась невизначеною. “Фуко, - вказує Майкл Уолцер, - не займає ніякої позиції і не знаходить ніяких підстав. Він сердито хитає решітку залізної клітини, однак у нього немає ніякого плану чи програми, як зробити цю клітину більш схожою на людське житло”.1 (1Уолцер Майкл. Компания критиков: Социальная критика и политические пристрастия XX века. М., 1999. С. 301.) І все ж широкі дослідження М.Фуко владних стосунків у сучасному суспільстві, їх генеалогії та специфічних проявів мають важливе значення для розуміння природи влади.