Влада з точки зору соціальної філософії

Виходячи з підстав, на яких ґрунтується влада, виділяють такі її різновиди.3 (3 Див. : Norman P. Barry. An Introduction to Modern Political Theory. Second Edition. London: 1989. P. 97-101.) 1. Примусова влада. Ця влада є найбільш значною й поширеною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від лат. lēgitimus – узгоджений з законом; законний; правомірний) так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукування до послуху шляхом погроз, утиску тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи й підстави виправдування і мотивація підкорення авторитетові влади можуть бути різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу. До другої можна віднести владу озброєного грабіжника, що примушує жертву віддати свого гаманця. Примусовість і в першому, і в другому випадку не означає, що люди завжди покірливі у напрямку тиску, насправді у них є можливість вибору: не підкоритись силі навіть з ризиком втрати свободи або й життя. 2. Психологічна влада. Вона зустрічається там, де людина примушена діяти в заданому напрямку під психологічним впливом, часто неусвідомлюваним (“влада навіювання”). Наприклад, “влада реклами”, яка впливає на вибір товарів потенційними покупцями; “влада засобів масової інформації” при їх монополізації, що зумовлює запрограмовану поведінку електорату під час виборів, або одностайність схвалювання політичної лінії правлячої групи, коли формується так звана “громадська думка”. При ефективному функціонуванні “психологічної влади” індивіди підпадають під процедуру “промивання мозку” і частіш за все не мають ніякої можливості вибору своєї поведінки, як у випадку примусової влади. Звичайно, що психологічна влада не може супроводжуватись погрозами сили або підтекстом запровадження санкцій у разі непослуху. 3.Економічна влада. ЇЇ основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Індивіди приймають умови взаємообміну, підкоряються їм з огляду на особисту вигоду. Абстрактна ринкова стихія задовольняє всіх своєю анонімністю, деперсоніфікованістю. Однак відомо, що при обміні вихідні позиції його учасників можуть бути далеко нерівними і тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобуваючи ту саму економічну владу. Звичайно, сучасні держави можуть суттєво впливати на економічні умови життя суспільства і в такому разі вже не можна говорити про обмін як єдину підставу економічної влади. Продовжуючи цю думку далі, можна стверджувати, що в житті сьогоднішніх суспільств всі типи влади поєднані, але їх корисно виділити хоч би для того, щоб вміти враховувати вагомість того чи іншого компоненту у загальному владному механізмі.У соціально-філософському плані найбільшу увагу завжди привертала легітимна примусова влада, яку видатний німецький теоретик соціології Макс Вебер (1864-1920) називав “пануванням” (Herrschaft). “Поняття “панування”, - писав він, - не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише: осмислену співвідносність дії одного (“наказ”) з дією іншого (“виконання”), і, відповідно, зворотне, - внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін.”1 (1 Вебер Макс. Про деякі категорії соціології розуміння.//Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 136.) Давно вже стало класичним виділення тим же М.Вебером трьох типів легітимного панування2: (2 Вебер Макс. Три чисті типи легітимного панування.//Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 157-172.)

1. Легальне (від лат. lēgālis – правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталістичному підприємстві та у політичних об’єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі “керівник” (чиновник) , чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його компетенції, діє “незважаючи на особи”, суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, - керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкоряються не особі, хто б вона не була, а закону.

2. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, “батька нації”). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу “пана”, штаб управління складатимуть “слуги”, а підлеглі будуть “підданими”. Зміст наказів “пана” зумовлюється традицією, грубе порушення якої збоку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.