Влада з точки зору соціальної філософії

У соціальних науках відомо багато визначень влади. Знаний польський учений Єжи Вятр, аналізуючи світову літературу, наводить шість різновидів найбільш загального, на його думку, визначення влади.1 (1Див.: Вятр Ежи. Социология политических отношений. М.: 1979. С. 158.) Це такі: 1) біхевіористські2 визначення, згідно з якими влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей; [2Біхевіоризм - від англ. behavior – поведінка. Як напрямок і методологічна установка, так і термін прийшли з психології. За цим вченням, психологічні теорії повинні базуватися на спостереженнях і експериментах. Тільки зовнішня поведінка людини, а не її заяви про власні думки й самосвідомість, може бути науково зафіксованою. (Див.: Райл Гилберт. Понятие сознания. М.: 2000. С. 316-319.)] 2) телеологічні (від грець. τελέω – кінець, результат) визначення, за якими влада – це досягнення певних цілей, отримання запланованих результатів;3 (3Тут прикладом може слугувати відоме визначення Т.Парсонса: “Влада – узагальнене право вимагати виконання обов’язків в ім’я досягнення колективних цілей”. – Парсонс Т. Общий обзор//Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. М., 1972. С. 374.) 3) інструменталістські визначення тлумачать владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства; 4) структуралістські – коли влада визначається як певного роду стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управління; 5) визначення влади як впливу одних на інших; 6) конфліктне визначення, коли влада зводиться до можливості приймати з чийогось боку рішення, що регулюють розподіл добра у конфліктних ситуаціях.

Але навряд чи можна прийняти за достатньо узагальнюючі більшість з наведених вище підходів до визначення влади. Можливо, вдалішими будуть такі спроби, в яких повсюдний і одвічний феномен влади фіксується у аспекті панування і покори у людських стосунках, коли одні люди, так би мовити, “володіють”(“владарюють”) поведінкою інших, примушують до певної поведінки і контролюють її. Таких спроб теж вистачає, та оскільки вони схожі, наведемо для прикладу тільки деякі з них: “А має владу над Б, якщо А впливає на Б способом, протилежним інтересам Б”1 (1Визначення Стівена Лукеса. Цит. за Norman P. Barry. An Introduction to Modern Political Theory. Second Edition. London, 1989. P. 84.); ”Іван має владу над Петром щоразу і тільки тоді, коли, згідно норм суспільства, до якого належать Іван і Петро, Іван має право віддавати накази Петру, а Петро зобов’язаний підкорятись наказам Івана”.2 (2Вятр Е. Социология политических отношений. М., 1979. С. 158.)

Де і в чому слід шукати коріння такого стану речей, коли одні люди змушені підкорятись волі й силі інших? Як би це не було сумно для всіх волелюбних особистостей, та слід визнати: він (цей стан) укорінений у природу людського буття, невід’ємний від нього. Німецький вчений Еліас Канетті (1905-1994), якого можна вважати одним з засновників політичної антропології, у своїй фундаментальній книзі “Маса і влада” віднайшов у людській природі і описав багато з того, що складає підґрунтя “владності”. Взяти, наприклад, страх торкання, який сам, можливо, базується на природному потягу будь-якої істоти до захисту свого життя. Інстинктивно кожна людина понад усе боїться дотикання до себе чогось невідомого і прагне у будь-який спосіб уникати чужого торкання. У просторі навколо нас існує деяке невидиме коло безпеки, котре ревно оберігається нами, і ми хотіли б, щоби ніхто чужий не порушував його меж. Ми “пересуваємось” по життю неначе в невидимому скафандрі з очищеного від чужинців пустого простору, складаємо різноманітні бар’єри, закладаємо пробоїни у захисних редутах своєї недоторканості. Чи-то їдуть люди в громадському транспорті, чи знаходяться на престижному місці соціальної ієрархії, вони хотіли б бути дистанційованими від інших, хотіли б ускладнити для решти доступ до сфери своєї безпеки й добробуту. Людина з допомогою норм звичаїв і правових норм бажала б тримати на відстані всіх, хто до неї наближається, і тому все своє життя, яке складається з дистанцій, вона б хотіла огородити нормативним бар’єром.Захист від посягань на простір власної безпеки – це тільки уникнення влади іншого над собою. Але в природі живої істоти є й зворотній момент: для харчування і врешті-решт для виживання вона потребує влади як контролю над іншим. Ілюструючи свої думки стосовно влади та відмінності влади від насильства, Е.Канетті вдається до такого наочного прикладу. Кішка, що впіймала мишу, скоріш за все знищить її, здійснивши насильство. Але якщо насильство дозволить собі забаритися, воно стає владою. Бавлячись з мишею, кішка дає їй можливість пометушитися, відчути надію на спасіння, однак зберігає простір влади, тобто сферу свого ретельного контролю над поведінкою жертви. “Все це, - підсумовує автор, - простір, надію, контроль і намір знищення, - можна назвати справжнім тілом влади чи просто владою.”1 (1 Канетти Элиас. Масса и власть. М., 1997. С. 304-305.) Отже, владна ситуація за своїм походженням складається з таких базових елементів як дбання про особисту безпеку та про здобування засобів життя і їх споживання, а влада є пануванням і контролем одних над свідомістю і поведінкою інших.

Владу часто співвідносять з “силою”, “насильством”, “примушенням”, “пануванням”. У спеціальній літературі і в мовній практиці різних народів склались свої традиції слововживання групи термінів, що відносяться до феномену влади.2 (2В німецькій мові слово “Macht” одночасно означає “влада” і “сила” і походить, як вказував Е.Канетті, від готського кореня “magen” (vermögen), що значить “мати змогу”. Англійське “power” одними зі значень теж має “владу” й “силу”. Українською мовою ми інколи також вживаємо слово “сила” в значенні “змога”, наприклад, “бути в силі”.) Не дивлячись на те, що “влада” сполучується з “силою”, ці поняття не співпадають. З силою пов’язується застосування фізичного впливу, однак, хоч у певному смислі влада завжди спирається на силу, вона може здійснюватись і без її застосування.