Філософські правові аспекти свободи

Викладене нами дозволяє зробити висновок: змістовне визначення правової волі має подвійну природу в силу того, що воно володіє своїм природним змістом і способом свого здійснення – волею.

Правова воля як “наявне буття”, реально існуюче

Щоб правова воля з можливості перетворилася в реальність, необхідний її синтез з позитивним правом, тобто системою норм права, які витікають із законодавства. Інакше кажучи, варто здійснити інтеграцію позитивного права і природного права.Різні підходи до розуміння взаємодії природного і позитивного права не замикаються в сфері наукових дискусій, вони знаходять своє відображення в Конституціях сучасних держав. У Конституціях США, Франції, Італії втілена надпозитивна (природно-правова) концепція, у Конституціях Австрії, Німеччини – позитивістська. Разом з тим, у сучасному світі все більше утверджується думка про те, що необхідний взаємозв'язок природно-правового і позитивістського підходів. Держава не може не визнати природні права. Незважаючи на те, що природні права належать людині від народження, “захист” їм додає юридична форма, форма закону. Визнається і те, що позитивістський підхід повинний спиратися на категорії волі, справедливості, фундаментальні права людини.

У той же час складним і маловивченим залишається питання про діалектичну природу інтеграції змістовної і позитивної форми правової волі (природного і позитивного права). Дослідження цієї проблеми вимагає розгляду ряду аспектів. Насамперед це установлення внутрішнього і необхідного зв'язку між природним і позитивним правом. Вихідним моментом такого аналізу є усвідомлення того, що при усім своєму якісному розходженні обох понять “природне право” і “позитивне право” знаходяться в єдиному правовому просторі, що характеризується єдиною сутністю. Це, по-перше. По-друге, діалектичний підхід до розкриття взаємозв'язку і взаємопроникнення складових єдиний правовий простір показує, що в реальному громадському житті природне і позитивне право представляють не просто протилежності, незалежні друг від друга елементи правового простору, а іманентне протиріччя, тобто протиріччя в тому самому відношенні – відношенні сутності правової волі. Що ж це таке? У цьому протиріччі правова воля містить специфічне для неї нормативне обмеження волі, що суперечить її загальній тенденції переборювати всяку межу обмеження. У даному випадку і природне право, як система фундаментальних цінностей людини, прагне до найбільш повної реалізації своїх можливостей і ресурсів. У той же час воно обмежує цей розвиток, переслідуючи мету самозахисту, реальне здійснення тієї частини волі, що гарантується примусовою силою держави, його законодавчою базою. Варто звернути особливу увагу на конкретно-історичний процес діалектичної природи взаємозв'язку природного і позитивного права.

Проблема реального здійснення природних прав і правової волі завжди була предметом гострих класових битв. Закономірним результатом цих битв є прогрес прав і свобод людини. Середньовічний кріпак вільніший античного раба, найманий робітник буржуазного суспільства вільніший середньовічного селянина, він має більше прав і свобод. Історичний прогрес у сфері волі і права показує, що кожне покоління відповідає за виклик історії, зв'язаний із захистом своїх реальних прав і воль.

По-третє, правова воля має два джерела – формальне (позитивне право, норми права) і змістовне (природне право). Правове регулювання полягає в трансформуванні, тобто в зведенні природного права в закон. Процес “трансформування” – перетворення природного права в юридичну науку і, навпаки, наповнення юридичної форми закону природно правовими цінностями – розкривається за допомогою методу детермінізму.

ІІІ. Підсумки доповіді

Принципове значення розуміння правової волі як діалектичної єдності природно-правових і позитивістських цінностей має цінність для філософії права, загальної теорії права, діагностики сучасної правової ситуації. Насамперед це значення виявляється в розкритті співвідношення між законом і правом, розумінні правового закону. Першою й основною властивістю такого закону є те, що його зміст обумовлений природним правом, “правовою природою речей”. Сам же закон, з погляду його юридичної форми, трактується як щось вторинне. Іншими словами, правові властивості закону, його значення і місце в соціальному житті визначають те, наскільки він адекватний до самого життя, його соціальних, природних, суспільно-історичних, економічних, національних, психологічних і т.д. факторам і процесам.

Словом, юридичний закон виступає в ролі правового, “справжнього закону” тоді, “коли в його особі несвідомий природний закон волі стає свідомим державним законом”. Звідси зрозуміло, що для того щоб акт державної волі перетворився в правовий акт, законодавець повинний бачити право в дійсності, її природно-правовій сфері. Це означає необхідність всебічного обліку основного джерела права – особистості, її потреб і інтересів. У силу цього дійсний закон є закон, опосередкований природним законом волі.