Філософські правові аспекти свободи

Право як міра волі може виражати й іншу якість – ступінь вираженої в ньому волі. У цьому змісті міра волі виступає як критерій істинності права і закону. При цьому важливо помітити, що визначення права як міри волі має ще принципово інший аспект співвідношення і взаємодії права і волі. У чому ж він виражається? У тім, що не тільки воля служить критерієм розвитку правових відносин, але і право виконує роль міри волі. Тому що, якщо немає права, те і немає реальної можливості захистити волю, додати їй форму, завдяки якій вона може перетворитися з можливості в реальну дійсність.

Разом з тим, право і його співвідношення з волею і рівністю на даній ступені пізнання носить формальний характер. Воно виступає у виді волі, обумовленої рівністю, тобто рівністю, що не опосередковано конкретним змістом.

Право одержує своє визначення як рівна міра абстрактної волі. Дане визначення, як ми побачимо далі, має свій розвиток і конкретизацію. Особлива роль у цьому належить природному праву.

Природно-правова природа волі. Змістовне визначення правової воліВже в античний період греки відрізняли “право за законом” від “права, справедливого від природи”. У латинській мові є вираження “природне право” (jus natural) і “природний закон” (lex natural). Природно-правові погляди відбивали прагнення виявити справедливі початки в праві, обумовлені самою природою людини. Демокріт вважав, що “Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для ти, хто скоряється закону, закон – тільки свідчення їх власної чесноти”. У різних філософських концепціях природне право має різну підставу: природне право як божественний світовий порядок (“космологічне природне право”); право як вираження людської сутності” (“антропологічне природне право”); право як розум (“раціональне природне право”) і т.д.

У ході історичного розвитку філософські концепції природного права претендували не тільки на теоретичну цінність, але і на перетворення суспільного устрою. Переконливими свідченнями цьому є епоха Просвітництва, коли ідеї природного права набули першорядне значення у філолофсько-правових концепціях. Природно-правове мислення вплинуло на практику державно-правового життя. Під впливом його ідей формувалися погляди американської і французької революцій. Не буде перебільшенням сказати, що і сучасний демократичний державний устрій має внутрішній зв'язок із природно-правовою концепцією розуміння прав і свобод людини.

Вплив природного праворозуміння позначилося на законотворчому процесі. Природно-правові системи Нового часу являли собою концептуальну основу ряду зведень законів європейських держав. Однак у середині XIX ст. успішний вплив природного права на соціально-політичні процеси переривається, одержує назву юридичний позитивізм. Нова хвиля популярності і соціально-політичної значимості природно-правового мислення пов'язана з протидією агресивній політиці фашизму. Ідеї природного права стали інтелектуальною правовою і політичною противагою “Третьому рейху”. Після другої світової війни концепція природного права використовується в “Декларації прав людини” (1948 р.). Її ідеї одержали свій розвиток, крім того, у марксизмі і неомарксизмі, антропологічній школі філософії. Ними “живиться” аналітична філософія права. Усе це свідчить про те, що природне право має фундаментальне значення в історії філософії права і являє собою один з найважливіших її розділів.

Наведений екскурс в історію питання важливий, тому що він показує драматизм боротьби двох початків у праві: природно-правового і юридичного позитивізму. Варто підкреслити, що й у наш час дана проблема залишається дискусійною. Існує думка, що проблема природи права і її взаємозв'язок з волею дозволяється безпосередньо на рівні абстрактного, формального співвідношення права і волі. У силу цього поняття природне право залишається зайвим. З іншого боку, пропонується точка зору, відповідно до якої основу правової природи волі складає економічне (і юридично закріплене) відношення власності. При цьому власність на засоби виробництва займає провідне місце. На мою думку, власність, її юридична форма, звичайно ж, входить у систему компонентів, які визначають правову волю, однак при цьому вона не замінює собою систему природних, фундаментальних прав людини. Саме природне право дозволяє зняти формальність і абстрактність правової волі, першої ступіні пізнання співвідношення права і волі.

Виявляється, що воля, як міра права, як правова воля має свою основу. Основою її буття є природні і невідчужувані права людини, його життєво важливі потреби й інтереси. Природне право виступає тут як “матеріальна” основа права, воля ж – як спосіб здійснення права. Тим самим знімається абстрактність і невизначеність формальної правової волі, тому що вона в особі природного права здобуває визначений зміст. Правова воля в цьому випадку вже не є абстрактна правоздатність, заснована на формальній рівності й абстрактній волі. Сутністю і метою волі є реалізація природних прав людини. Люди вільні в тій мері, у якій вони можуть здійснювати свої природні права. З іншого боку, природне право в особі волі одержує спосіб свого існування. Природне право, ізольоване від способу свого існування – правової волі, є право лише в можливості, тому що поза волею людин не здатний реалізувати свої природні права.