ЕТНОПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ
До матері гуцульські діти звертаються словами: "мама", "ма¬мка", "неня", "ненька", а до батька: "тато", "таточко", "дєдя", "дєдик", "няньо", "нянько". Згадаймо гуцульську коломийку:Ой летіла ластівочка та сіла на дубка. Люблю мамку, люблю нянька, люблю свого любка.
Український історик, гуцул за походженням (з с. Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області), Іван Кузич-Березовський у своїй книзі "Оріяна", присвяченій праіс¬торії України, твердить, що слово "мама" походить від Ама — імені богині землі; "тато" — від праукраїнського слова "пато", яким наші далекі предки-орії величали своїх головних держав¬них правителів (тому запорізькі козаки свого отамана звали ба¬тьком); ненька, неньо — від власного імені бога врожаю Нана; внук — від унк (рід).
Як бачимо, слова "мама" (неня), "нянько" (тато) мають бо¬жественне походження, то й ставитися до осіб, яких так назива¬ємо, тобто до мами й до тата, треба з особливою пошаною. Побу¬тування азійської "матірщини" тут категорично неприпустиме.
Нам, українцям, які підняли пошану до матері на рівень па¬тріотичної любові до неньки України й до культу Богоматері, вдаватись до брутальної лайки не тільки непристойно, але й злочинне.
Самі завжди пам'ятаймо й дітей, внуків та правнуків своїх застерігаймо, що той, хто полюбляє брудну лайку, в першу чер¬гу, ганьбить сам себе, свою рідну матір, бабусю, всю свою родину, наносить велику шкоду українській культурі, чинить страшний зло¬чин проти України. Тому треба рішуче й назавжди відмовитися від цього найдикішого азійського (московського) паскудства.
У нашому рідному гуцульському середовищі споконвіків при¬йнято ставитись до тата й мами, дідусів і бабусь, братів і сестер, родичів і свояків із глибокою повагою і ввічливістю, дітям до батьків звертатись через пошанне "Ви". Невід'ємним компо¬нентом етикету щоденного вітання гуцулів виступає діалог: "Мамка, татко дужі? — "Дужі, єк ваші?"
Ні в українській літературній мові, ні серед гуцульських діа¬лектів немає слів, які б ображали дєдика чи неньку. Тож наслі¬дуймо й бережім цю прекрасну гуцульську традицію пошанного ставлення до батьків, до родини.
Залежить це, в першу чергу, від самих батьків. Невипадково кажуть, що в порядних батьків чемні діти. Як виховаємо своїх дітей, такими й будуть. В основі їх виховання лежить застосу¬вання народної педагогіки, спрямованої на плекання душі, тіла й розуму, людської гідності й національної гордості гуцула-укра-їнця, патріота незалежної України, пройнята вільнолюбивим ду¬хом опришківства і легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, добра пам'ять про яких пильно зберігається у головах нащадків не тільки на Гуцульщині, але й по всій Україні.
В арсеналі гуцульської родинної педагогіки такі могутні ви¬ховні засоби впливу на дітей та молодь, як рідна материнська мова, чарівна природа карпатського краю, багатющий фольк¬лор гуцулів різних видів і жанрів, звичаї, традиції, свята, обря¬ди, символи, ритуали, ігри й іграшки, народне мистецтво, реме¬сла й промисли.
Завдяки глибокій пошані до світлої пам'яті своїх предків, власної самобутньої родинно-побутової культури, що з великою майстерністю і правдивістю змалював класик української літе¬ратури Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих пред¬ків": гуцули, як ніхтй інший, чи не найкраще зберегли від руїв-ницьких наскоків чужинців і яничарів своє рідне, національне, тобто те, що найдужче формує гуцульське "Я", гордість за при¬належність до гуцулів, до української нації. Домінантність названої риси й міцної етнічної солідарності, а з ним і загаль¬ноукраїнської єдності досить виразно демонструвались, зокре¬ма, на Першому Світовому конгресі гуцулів у Івано-Франківсь¬ку в жовтні 1993 року.
Гарний звичай панує в гуцульських селах і понині, коли всі, хто зустрічається на його вулицях, навіть незнайомці, чемно ві¬таються між собою. Цим культивуються коректні, доброзичливі взаємини між людьми. Тут усе чітко й конкретно передбачено: хто, коли, де, з ким і як повинен вітатися. І діти прилучаються до цього змалку, з колиски, коли їх привчають робити "па-па", привітно махаючи ручкою. При вітанні з дідусем та бабусею внуки цілують їхню руку, а ті у відповідь гладять чемних онуків по голівках і цілують їх у щічку.
Бути чемними й привітними привчають дітей гуцульські на¬родні казки, персонажі яких обов'язково вітаються між собою. За проступки своїх дітей несуть відповідальність батьки. Тому при вгамуванні бешкетника неодмінно запитують, чий він син і неодмінно ставлять' до відома його батьків.