Педагогіка як наука, її становлення і розвиток
Козацька педагогіка — частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього гро¬мадянина з яскраво вираженою українською національ¬ною свідомістю, твердою волею і характером.
Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з вихо¬вання і навчання особистості засобами релігії.
Найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася на ґрунті філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирсь¬ких школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво вираже¬ний теологічний характер. Значний внесок у розвиток пе¬дагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.Гертулліан Квінт Септимій Флоренс (160—222) — християнський теолог і письменник. Різко виступав проти всієї античної філософії, але із симпатією ставився до стоїків, зокрема до Сенеки. Він обгрунтував своєрідний містицизм: душа І навіть Бог—тіла особ¬ливі. Якби душа була безтілесною, вона б, на його думку, не могла впливати на тіло. Світне вічний, створений з нічого.
Августин Блаженний Аврелій (354—430) — християнський тео¬лог і церковний діяч. Глибоким психологічним аналізом позначе¬на його автобіографічна «Сповідь», яка відображає становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував у за¬хідноєвропейській філософії та католицькій теології до XIII ст.
Аквінат (Фома Аквінський) (1225—1274) — філософ і теолог. Сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини, кін¬цевої мети сущого. Визнаючи самостійність природного буття і людського розуму, стверджував, що природа завершується в благодаті, розум — у вірі. Найвідоміші його твори: «Сума теологи», «Сума про¬ти язичників». Вчення Аквіната покладено в основу томізму й не¬отомізму
На рубежі XX—XXI ст. важливою гранню соціально¬го життя в Україні є повернення до основ релігії. Така по¬треба зумовлена тим, що впродовж тисячоліть релігія е не-перевершеною і незамінного основою життєдіяльності біль¬шості людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу сис¬тему захисту від негативних явищ довколишнього світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальнос¬ті за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибо¬ру дарує особистості істинну свободу,
Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлен¬ня. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальни¬ти досвід виховання, сформулювати певні педагогічні по¬ложення, ідеї. У тогочасних філософських трактатах зна¬ходимо перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особисто¬сті й держави, цілі, змісту та правил виховної діяльності.
Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зроби¬ли грецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обсто¬ювали думку, що для формування людини необхідно про¬будити в її свідомості те, що в ній закладено природою. Учень Платона Аристотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Дже¬релом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи ідею першого поштовху, Творця світу. Твір давньо¬римського філософа і педагога Марка Квінтіліана “Про ви¬ховання оратора” упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторич¬них школах.
Загалом давня педагогіка була нормативно-приклад¬ною. Вона виробила низку правил, норм і приписів ви¬ховної та навчальної діяльності відповідно до вимог того¬часного суспільства.
Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе у багатьох країнах Європи в епоху Відродження. їх пропагували видатні філософи, письменники, педагоги, зокрема Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Л. Ві-вес (1492—1540) в Іспанії, Ф. Рабле (1494 — 1553) і М. Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамсь-кий (1469 — 1536) в Голландії. Гуманісти проголосили людську особистість найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягнути вихованням.
В основі педагогіки як самостійної науки — доробок видатного чеського педагога Я.-А. Коменського (1592— 1670), зокрема його головна праця «Велика дидактика». Коменський з позиції гуманізму трактує педагогічні ка¬тегорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи Й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.