Роль і місце української мови і літератури у громадянському вихованні
У деяких мовах значення «мова» і «народ» виража¬ються синкретично в одному слові. Так, ці два значен¬ня експлікує російська мова (рядки О. Пушкіна «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язык: И гордый внук славян, и финн, и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык»), де слово язык означає «народ» і «мова». Це свідчить про те, що в свідомості людей поняття «мова» і «народ» тісно пов'язані: один народ — це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об'єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний і мовний роз¬поділ людей взаємопов'язані і, як правило, збігаються. Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.
Зв'язок мови з характером етносу чи не найкраще відчувають письменники, слово для яких є головним інструментом творення народних характерів, типажів, зображення самобутніх рис психології етносу. М. Го¬голь зауважив: «І всякий народ, що носить у собі запо¬руку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскра¬вої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзна¬чився своїм власним словом, що ним, висловлюючи яку тільки є річ, передає цим висловом частину влас¬ного свого характеру» («Мертві душі»).
Найголовнішим чинником є самосвідомість: люди¬на усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони станов¬лять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу най¬головнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей біль¬ше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належ¬ність, більше, ніж історія народу (її не всі знають), а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Напри¬клад, Агатангел Кримський, Марко Вовчок, Юрій Клен (Бургардт), Василь Вишиваний (австрієць Вільгельм фон Габзбург), В'ячеслав Липинський, Софія Русова, які не мали в собі ні краплини української крові, але укра¬їнська мова духовно поєднала їх з українським наро¬дом. «Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю тієї чи іншої на¬родності [...]. Хто якою мовою думає, той до того народу належить», — писав син датчанина і німкені, але росій¬ський учений, творець тлумачного словника російської мови В. Даль. Подібну думку знаходимо і в О. Потеб¬ні: «Єврея, цигана, татарина, німця, зросійщених нас¬тільки, що мовою їхньої заповітної думки стала росій¬ська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [Потебня 1993: 186]. Однак, як заз¬начають В. Іванишин і Я. Радевич-Винницький, «не слід ототожнювати в кожному випадку мовну ознаку людини з почуттям патріотизму, а в нашому — з по¬чуттям українськості. Через різні обставини люди час¬то не володіють рідною мовою, однак при цьому збері¬гають щирі почуття до України» [Іванишин, Радевич-Винницький 1994: 119]. Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично витривалішими, ніж державні утворення з їхньою політичною й еко¬номічною єдністю, про що свідчить розпад Австро-Угорської та Російської імперій. Отже, після самосві¬домості (генетичного коду, генної пам'яті) дуже важ¬ливе значення для утворення етносу має мовний код (соціальна пам'ять). І чим вища форма організації спільноти, тим вагоміша роль мови в консолідації членів спільноти.
Важливим чинником є і державна окремішність, самостійність, яка інколи перекриває мовний фактор. Так, коли населення США стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національне виокремитися стало стимулювати виникнення й розвиток американ¬ського варіанта англійської мови, який навіть зафіксо¬ваний у словнику Уебстера. Можна нині стверджувати про різні латиноамериканські варіанти іспанської мо¬ви, своєрідний австрійський варіант німецької мови. Можливо, всі ці варіанти з часом, за умови невтручан¬ня інших зовнішніх чинників, переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, сербською і хорватською мовами (подіб¬но було з румунською і молдавською). Але й тут остан¬нє слово за самосвідомістю. Мови з найменшими від¬мінностями — це різні мови, якщо їхні носії усвідом¬люють себе різними народами, і, навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, на¬приклад, у Китаї чи Німеччині, вважаються однією мо¬вою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.
Чуття рідного слова є яскравим прикладом етнічно¬го характеру мови. У всіх народів мова тісно пов'язана з національним почуттям і національною свідомістю.
Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві непов¬торні асоціації образного мислення, які закріплюють¬ся в мовній системі і становлять її національну специ¬фіку. Етнічна самосвідомість ґрунтується передусім на рідній мові. Якщо інтерпретувати літературу як самовираження народу, то справжнім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли створена рідною мовою.Отже, чим вища етнічна організація, тим вагоміша роль мови в її життєдіяльності. Народність ще може розпастися на різні етноси, нація — ніколи. І тут най-міцнішим цементуючим чинником є мова.
Нація — найвища природна форма об'єднання лю¬дей. Це та категорія, яка всупереч твердженням кла¬сиків марксизму-ленінізму ніколи не зникне. «Можна й слід сподіватися, — писав Микола Бердяев, — зник¬нення класів і примусових держав у досконалому сус¬пільстві, але не можна сподіватися на зникнення націо¬нальностей [...]. Національність є позитивним збагачен¬ням буття, і тому за неї слід боротися як за цінність. Національна єдність глибша від єдності класів, партій та всіх інших минущих утворень у житті народів [...]. І великий самообман — прагнути творити будь-що по¬за національністю».