Система освіти Античного світу

Виховання, за Платоном, потрібно розпочинати з раннього віку, так як “у всякій справі найголовніше — це початок, особливо, якщо це стосується чогось юного та ніжного”. Платон розглядав виховання як могутній, але не всесильний спосіб формування особистості. Педагогічний вплив обмежений складною та суперечливою природою людини, в якій сплетені воєдино світло і тінь, добро і зло.

Вихователь повинен враховувати такі протиріччя, готувати вихованців до подолання негативних природніх потенцій. На думку Платона, виховання повинно забезпечити поступове сходження учня до світу ідей. Здійснювати подібне виховання в змозі перш за все наставник похилого віку, тобто людина, яка стоїть на порозі світу ідей. При цьому необхідний тісний духовний зв’язок між наставником та учнем (що внаслідок стали називати “платонічною любов’ю”).

Платон вимагав різностороннього виховання для всіх, хо його міг отримати. В трактаті “Держава” Платон, говорячи про ідеали і програму різностороннього виховання, по суті, розвиває афінську педагогічну традицію. Він вважає, що слід забезпечити “для тіла гімнастику, для душі музику”. В трактаті мусична та гімнастична освіта розглядається як підготовка до проходження нового, вищого освітнього етапу. Цей етап ділиться на два тривалі цикли — 10 і 15 років. Мова йшла, таким чином, про фактично довічне виховання, в програму якого включалися лише теоритичні дисципліни: риторика, геометрія, астрономія, музика. Ідея введення в програму заключного виховання трудових навиків далека Платону.

В трактаті “Закони” Платон виклав свої педагогічні погляди, особливо виділив соціальні функції виховання — “зробити досконалим громадянином, що вміє справедливо підкорятися або керувати”. В ідеальному суспільстві, яке представлене в “Законах”, керівник вихованням є першою особою держави. Держава опікує майбутніх матерів, турбуючись, щоб вони вели здоровий спосіб життя. Платон проголошує принцип загального обов’язкового (мінімум трирічного) навчання: “Старий і молодий повинні в міру своєї сили отримати освіту”. В програмі він зробив спробу поєднати достоїнства спартанського та афінського виховання, дотримуючись при цьому “золотої середини”. Особливу увагу він пропонував приділяти фізичному вихованню, зокрема, спортивним вправам та танцям. В програму загальної освіти входили навчання грамоті, початкам математики, початки трудової підготовки за допомогою роботи з “малими інструментами — відтворенням справжніх”.Програма подібного навчання була призначена лише для вільних громадян суспільства. Хоча Платон не залишив спеціальних трактатів по вихованню, в подальшому його на всіх підставах вважали видатним мислителем в сфері виховання та навчання. Ось вже більше двох тисяч років нащадки Платона користуються особливою увагою педагогіки. І це закономірно. Адже Платон стояв біля витоків розробки великого комплексу проблем виховання, що мали перехідне теоритичне і практичне значення. Особливо великий вплив Платона на педагогічну думку європейської цивілізації. Раннє християнство вбачало в Платоні свого ідеолога при осмисленні мети виховання. Піднесення інтересу до ідеї Платона, стосовно різностороннього виховання, спостерігалося в епоху Відродження. Нове звучання ідеї Платона про ідеальне виховання знайшли в педагогічних працях вчених-утопістів Т. Мора, Т. Кампанелли, К. А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.

3. Арістотель

Найближчий учень Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.) в своїх філософських та педагогічних працях розвив ідеї

вчителя, але разом з тим багато в чому зайняв протилежну цим ідеям позицію (“Платон мені друг, але істина дорожче”). “Народився Арістотель в м. Стагір (тому згодом дістав прізвище Стагіріт) у сім’ї придворного лікаря Нікомаха. Дитинство придворного вченого пройшло при дворі. Сімнадцятилітнім він був направлений на навчання в м. Афіни до академії Платона, де провів 20 років: спочатку учнем, потім — учителем. Виховував сина царя Філіппа ІІ — відомого згодом полководця Олександра Македонського.” [2; 77].

Арістотель піднімав наставника на саму високу ступінь в суспільстві. Він створив в Афінах навчальний заклад Лікей, яким керував протягом дванадцяти років. Лікей — символ всієї подальшої діяльності Арістотеля. Написані ним в ці роки твори були конспектами бесід, які філософ вів зі своїми учнями в Лікеї.

Арістотелю не була притаманна туга Платона за позамежним світом. Він вважав, що людина володіє одночасно душею рослинною (вона потребує харчування та приречена на розкладання), душею тваринною (почуття, відчуття) та душею розумною — чистою, нематеріальною, універсальною та безсмертною. На відміну від Платона, Арістотель трактував безсмертя не як прояв індивідуального, а як частинку всесвітнього, всепроникаючого розуму.

Ідеал щастя — блаженство — Арістотель вбачав перш за все в напруженій праці, що направлена на збагнення основ всесвіту. Арістотель заклав важливі передумови теоритичного осмислення буття і виховання, а також навчання, як частини цього буття. Найбільш системно погляди Арістотеля на виховання і освіту викладені в трактаті “Політика”. Розглядаючи споконвічну проблему в співвідношенні соціальних і біологічних детермінант в вихованні, Арістотель зайняв гнучку позицію. “Він вважав, що з одного боку “від гарних батьків може піти лише гарне потомство”, а з іншого — “природа найчастіше прагне до цього, але досягти цього не може”.”[1; 54].