Система освіти Античного світу

ІІ. Педагогічна думка Античності

1. Сократ

Найбільшим представником філософії софістів Древньої Греції був Сократ (470/469 – 399 рр. до н. е.). Його головним дидактичним досягненням можна назвати майевтику (“повивальне мистецтво”) — діалектичну суперечку, що приводить до істини за допомогою продуманих наставником питань.

Суть педагогічних суджень Сократа складає тезис про те, що головною серед життєвих цілей людини повинно бути моральне самовдосконалення. “Завданням життя Сократа було — вивчення чеснот, прагнення через пізнання прийти до знання істини.” [3;88]. За Сократом, людина являється власником розумної свідомості, що направлена на добро та істину. Щастя є перш за все в усуненні протиріччя між особистим і суспільним буттям. І навпаки, зосередженість на особистих інтересах, протиставлення їх інтересам своїх ближніх веде до душевного розладу та дисгармонії з суспільством. Сократ — один із основоположників вчення про добру природу людини. Природні здібності людини Сократ пов’язував з правом на освіту. “Могутні духом…, якщо отримають освіту…, стають відмінними…, корисними діячами. Залишившись без освіти…, вони бувають дуже дурними, некорисними людьми”.

“Коли Сократу було вже 70 років, декілька незначних людей, проте, начебто, не мавши до нього особистої ненависті, покликали його до суду та звинуватили в тому, що він не визнає народних богів, вводить нові божества та розбещує юнацтво.”[3; 92].

Вчительська діяльність для Сократа була дорогша від життя. Коли перед ним постав вибір, зберегти життя чи відмовитися від такої діяльності, Сократ прийняв яд цикути.

Сократ викладав своє вчення в довільній аудиторії: на міській площі або на алеї Лікею. Він один із родоначальників діалектики як метода відшукання істини шляхом постановки навідних питань — так званого сократичного методу. Головною задачею наставника Сократ вважав пробудження потужних душевних сил учня. В такому “повивальному мистецтві” він вбачав основні призначення вчителя. Бесіди Сократа були направлені на те, щоб допомогти “самозародженню” істини в свідомості учня. В пошуку істини учень та наставник повинні знаходитися в рівному положенні, керуючись тезисом: “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Бесіди Сократа викликали в слухачів особливе емоційне та інтелектуальне піднесення. “Коли я слухаю його, серце в мене б’ється набагато сильніше…, а з очей моїх від його слів ллються сльози; те ж саме, як я бачу, відбувається і з багатьма іншими”, — так змальовував свої враження учень Сократа.”[1; 50].

2. Платон

Важливу роль в розвитку педагогічної думки Античності зіграв найвідоміший учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н. е.).

“Двадцятирічним юнаком прийшов Платон до Сократа і жив в його товаристві вісім років.” [3; 93].“Платон (справжнє ім’я Аристокл) народився в Афінах — головному місті невеликої рабовласницької держави Аттики, у сім’ї, що належала до вищих, привілейованих верств суспільства. В Аттиці на той час досить значний розвиток дістали наука та мистецтво. У землеробстві й ремісництві, теж розвинених, трудилися раби.” [5; 74].

Філософська притча Платона про ув’язнених в темну печеру людей має не тільки світоглядне, але й педагогічне значення. Люди в печері прикуті до стіни, на якій бачать лише відображення дійсності. Звільнившись від ланцюгів, вони можуть побачити сліпуче світло істини. Отже, досягнення знання та істини, — болісний труд позбавлення від звичних кайданів та забобонів. Платон запропонував велику програму виховання, пронизану єдиною філософською думкою, та відкрив зв’язки між вихованням та суспільним устроєм. Педагогічна діяльність була органічною частиною творчого життя Платона. Педагогічна проблематика присутня в “Діалогах” Платона, його трактатах “Держава” і “Закони”. Заснований Платоном в Афінах навчальний заклад — Академія — проіснував більше тисячоліття.

Педагогічні судження Платона виросли із його педагогічних поглядів на людину і світ. За Платоном, земне життя — перехідний етап руху людини до “істинного буття — деяким досяжним розуму безтілесним ідеям”. Земне життя повинне готувати людину до злиття людини з “істинним буттям”. Отже, набуття знань є процесом спомину про нематеріальний світ ідей, звідки вийшла і куди піде кожна людина. Ось чому дуже велике значення придавалось самопізнанню. Платон оцінював виховання як найважливіший фундамент всього життя людини: “В якому напрямку хто був вихований, таким і стане, мабуть, весь його майбутній шлях”.