Наукове мислення та його структура
Фактично, вперше дана проблема чiтко була сформульована "голо⬬-ним об'єктом" постмодернiстської критики Рене Декартом. Оскiльки з причини вiдсутностi просторової межi думка не може "обмежити" пр¬тяжну рiч, а рiч - iдею, уявлення не спроможне взаємодiяти з пр¬тяжною рiччю, а рiч - з думкою, кожна з них знаходиться у власнiй сферi буття. У Декарта це виражено наступним чином: "Мислення i протяжнiсть суть двi рiзнi субстанцiї, а субстанцiя є те, що iснує i визначається тiльки через самого себе, а не через "iнше""[21. -с.36].
У свiй час I.Кант поставивши собi за мету виявити тi iстини, якi нi в кого не викликали б сумнiву, хоча б ними й нехтували з-за їх банальностi, переконався, що таких iстин не так вже й багато: ряд загальних положень логiки, сформульованих, по сутi, ще Аристотелем та його прямими послiдовниками. Тобто, всi теоретики мислили у вiдповiдностi до певних правил логiки. Однак, кожний раз маючи справу з "приписуванням" предмету окремої властивостi, доводить¬¬¬ся постiйно виходити за межi суто логiчних правил, бо використання правил спирається на певне обґрунтування, яке не має чистого фо𬬬мально-логiчного характеру. Ще античнi скептики цю обставину вiдзначили положенням про вiдсутнiсть доведення: "доведення завжди потребує критерiя, щоб бути твердим та непохитним, а критерiй ¬¬¬доведення, щоб бути вiрним, бо не може бути вiрного доведення, яꬬ¬що йому не передує вiрний критерiй, так само, як не буває правиль¬¬¬ного критерiю без доведення"[22. -с.230]. Будь-яке засноване на емпiричних даних поняття завжди знаходиться пiд загрозою спросту¬¬-вання з боку досвiду. Як слушно зазначив Гадамер "Досвiд... є досвiд людської обмеженостi. Досвiдчений той, хто пам'ятає про свою обмеженiсть, той. хто знає, що час i майбутнє йому не пiдвладнi"[23.-с.420].
Разом з тим, як вiдомо, люди використовують й iншi поняття, котрi носять всезагальний i необхiдний характер самi по собi, безвiдносно до мiнливої емпiрiї. Наприклад, розгляд трикутникiв та квадратiв у геометрiї не має нiякого вiдношення до нашого р¬зумiння властивостей кола та елiпса, оскiльки у визначеннi поняття "коло" входять лише такi предикати, якi строго описують межi лише даного роду фiгур, межi, якi не можна переступити, не переходячи у iнший рiд об'єктiв нi емпiрично, нi логiчно. Такi поняття передбବ¬чають предикати, змiнити i усунути котрi неможливо без усунення суб'єкта судження нi в наявному, нi в майбутньому, анi в будь-як¬му "усякому можливому" досвiдi. Отже, використовуючи тезу "всi тiла є протяжними", ми з необхiднiстю повиннi погодитись з тим, що у разi iснування iнших "дивних" "тiл" вони в поле нашого досвiду потрапити нiколи не зможуть, бо не вiдповiднi поняттю "тiло".Тому загальнi просторово-часовi визначення речей (математичнi, для прикладу) виводяться з-пiд емпiричної загрози з боку спрост󬬬вання усяким можливим досвiдом, адже вони самi є визначеннями можливого досвiду. Природа таких понять "апрiорна", тобто аксiомବ¬тична.
Якщо по вiдношенню до процесу мислення загальнi схеми синтезу понять аподиктичнi, бо iнакше мислити неможливо, то по вiдношенню до змiсту мислимого, до тiла яке мислиться, вони випадковi. А вiдповiдно й уявлення, що ґрунтується на здiйсненнi синтезу, є в謬¬падковим. Таким чином, цей синтез здiйснюється у довiльнiй, i в цьому розумiннi - "слiпа" дiяльнiсть "продуктивної сили уявлення". Отже, спосiб, яким можна побудувати трикутник (трапецiю, коло та тощо), є мислимо-всезагальним i мiстить у собi принцип перевiрки уявлення на вiдповiднiсть встановленому мисленням правилу мислен¬¬¬ня.
Знання правил(схем) мислення сповiщає про нашi теперiшнi роз󬬬мовi можливостi, а не про об'єктивно iснуючий свiт. Правила, усвiдомленi як прийнятнi для керiвництва розуму реалiзуються в знаходженнi конкретного знання, яке вiдповiдає на поставленi п謬¬тання заздалегiдь визначеним чином. Загальновiдомим прикладом може слугувати знання таблицi множення. У свою чергу, знання власних властивостей є знання неодмiнних умов самого знання. Суперечностi виявленi у наслiдок аналiзу свiдчать розуму, що мислення прийня¬¬¬лось за вирiшення таких завдань, для котрих ще немає схем синтезу визначень, тобто суб'єкт ще не має вiдповiдного ступеня розвитку розуму для вирiшення проблеми. Цi схеми належить ще тiльки сконс¬¬¬труювати.
Саме при розглядi процесу мислення, що будує послiдовностi дiй самого ж мислення, мислення виявляє себе найяскравiше. Розглядаючи випадки, коли думка побудована на пiдставi деякої загальної схеми, ми не можемо визнати наявнiсть актуально здiйснюваного мислення. Так, зовнiшньо дана схема, для прикладу, у виглядi плану дiй ви第¬наченого керiвництвом для пiдлеглих, "орiєнтована" на виникнення у пiдлеглих досить чiтких уявлень про їх дiї. Тут дiяльнiсть уявлень пiдлеглих здебiльшого обмежується лише пам’яттю. Якщо мета i спосіб її досягнення є заздалегiдь вiдомi, то для буття мислення не може бути мiсця. Повторюються вже вiдомi образи у вiдомому зв'язку - пригадування.
Хоча, здебiльшого, люди користуються саме готовими штампами суджень, у процесi виникнення будь-якого елементарного судження було задiяно мислимий синтез визначень. Судження "А є В", якщо в¬но здiйснюється вперше (тобто актуально), а не повторюється при допомозi пам'ятi, передбачає вихiд за межi закону логiки, який зବ¬бороняє протирiччя, тобто руйнує дедукцiю. Адже чим би не було приєднуване до А деяке В, воно, у всякому випадку, є не-А. Отже, наявний логiчний вираз тiєї обставини, що синтетичне отримання н¬вого знання завжди руйнує границi старого знання та змiнює його. Синтез, що дає нове знання зовнiшньо є продуктом "анти-логiчної" дiї, де наповненi змiстом досвiду попереднi схеми мислення скорiше "шкодять" думцi. Але це тi перешкоди, якi зобов'язуючи рахуват謬¬ся з ними не дозволяють повторювати вже зробленi помилки.