Визначальні особливості філософії науки
Спираючись на методологiчне переконання, що хибнi гiпотези м¬жуть мати важливi для вiдкриття iстини наслiдки, ми маємо визнати, що теорiї про вигадану реальнiсть можуть мати велику прогностичну силу. До такої фiлософiї науки вiдноситься попперiвське учення про iстинной змiст, правдоподiбностi та пiдтверження. Однак, треба зазначити, що Карл Поппер, на вiдмiну вiд бiльшостi кон¬¬¬венцiоналiстiв заперечує процедуру верифiкацiї замiнюючи її фаль¬¬¬сифiкацiєю. Тому для його критичного рацiоналiзму методологiчно є прийнятною позицiя фальсифiкувати будь-якi фантазiї та гiпотези, навiть мiстичного походження. У бiльшостi випадкiв, методологiчно приймаючи iнструменталiстське учення про процес створення системи теоретичного знання, конвенцiоналiсти не визнають прагматизм у якостi прийнятної теорiї пiзнання (епiстемологiї). Для кон¬¬¬венцiоналiстiв емпiричнi данi епiстемологiчно є безпосереднiм представником об'єктивної дiйсностi, а для прагматистiв - виявлен¬¬¬ням характеристик суб'єкта практичної дiяльностi. Сенс цiєї вiдмiнностi полягає у тому, що конвенцiоналiзм приймає iнструмен¬¬¬талiзм у якостi методологiчного, а не епiстемологiчного принципу. Прагматизм же iгнорує рiзницю мiж методологiєю та епiстемологiєю. Це спостерiгається i в неопрагматичнiй позицiї Р.Рортi, який спростовуючи епiстемологiю насправдi усе епiстемологiзує. Взагалi, позицiя "дозволено усе" є, перш за все, унiверсалiзацiя епiстем¬логiї. Мiркування характернi для такого рiвня теоретизацiї обов'¬¬¬язково мають узагальнюючу класифiкуючу iдею. Здебiльшого вони схожi на наступний приклад: "Якщо ми уявимо собi фактичне зниꬬ-нення сил тяжiння, тодi навiть ця подiя не здатна заперечити т嬬¬орiю Всесвiтнього тяжiння сформульованої I.Ньютоном. Оскiльки зବ¬кони Ньютона нiчого не розповiдають про iснування тяжiння мас; в¬ни розповiдають про властивостi, якi повиннi мати тiла, якщо iсну¬¬-ють сили тяжiння мас".
Вiдмiннiсть методологiї сучасного дедуктивiзму вiд iндуꬬ¬тивiзму, найбiльш яскраво, виявляє себе у протиставленнi iдеї "д¬мовленостi" визначальнiй доктринi аналiтичної фiлософiї. Ця докт¬¬¬рина спирається на поняття "пост-фiлософська ера", яке вимагає зведення до емпiричної фактуальностi через редукцiю i верифiкацiю усiх традицiйних фiлософських проблем. Анализ мови науки для поз謬¬тивiстiв стає знаряддям зведення фiлософських проблем до наукового ядра, системи доведень i продовжується доти доки проблеми не б󬬬дуть знищенi верифiкацiєю та аналiзом. Для конценцiоналiстiв такий аналiз є часткова процедура, що не здатна вирiшити головного - дବ¬ти нове знання (наприклад вище зазначена логiка Айдукевича). Тому iнтуїцiю, як певну iнтелектуальну дiю, безпосередньо протиставля¬¬¬ють пропозицiйним формам мiркування. (факти та узагальнення фактiв: "засновки-висновки"). Дедуктивiсти визнають можливим вик¬ристання протилежної процедури: узагальнення фактiв визнати зас¬¬¬новком для визначення смислiв i значень наявних фактiв, як смисл¬похiдних вiд теоретичних мiркувань.Розглядаючи пояснення ролi iнтуїцiї в науковому пiзнаннi можна виявити, що iнструментальнiсть конвенцiй не має волюнтарно-суб'єк¬¬¬тивiстського характеру, як це ми спостерiгаємо у прагматистiв. Iнтуїцiя як джерело угод розглядається у виглядi здатностi створю¬¬¬вати системно-аналоговий зв'язок мiж попереднiми (традицiйними) i ново-набутими уявленнями, а не як мiстично самодостатня трансцен¬¬¬дентнiсть. Iнтуїцiя це - здатнiсть окремого уявлення, будувати новi смисло-системи з попереднiх уявлень. На вiдмiну вiд "трବ¬дицiйно логiчного" iнтуїтивне виглядає як векторно протилежна р¬зумова процедура. Логiчне визначає вiдношення коли "першi" суджен¬¬¬ня стають засновками до наступних "вторинних" як висновкiв, а iнтуїтивне - коли "вторинне" стає засновком для переосмислення "первинного" у якостi висновку.
Слiд зазначити, що поширення iдей розроблених кон¬¬¬венцiоналiстською методологiєю у сферу гуманiтарних дисциплiн, без належної логiко-методологiчної культури супроводжувалося отото欬¬ненням методологiчного та епiстемологiчного аспектiв пiзнання, або, як було вказано вище, спробою деструкцiї епiстемологiї взବ¬галi. Як налiдок гостро постала проблема зникнення об'єкта г󬬬манiтарного пiзнання, вiдбулася його суб'єктивiзацiя. Постм¬дернiстська критика наукового рацiоналiзму яскравий тому приклад. Слiд вiддати належне iсторiї, та нагадати, що "першим постм¬дернiстом", тобто фiлософом який ототожнив метод будiвництва сис¬¬¬теми теоретичного знання з процесом пiзнання, був Володимир Уль¬¬¬янов, який у книзi "Матерiалiзм та емпiриокритицизм" звинуватив Пуанкаре у суб'єктивному iдеалiзмi. Тому розглядаючи "христовий похiд" "нової фiлософiї" проти наукового рацiоналiзму та систе쬬¬ностi наукового знання, скорiше за все, слiд сприймати його як наслiдок необгрунтованого ототожнення епiстемологiї з метод¬логiєю, як нерозумiння, що уявлення про дiйснiсть i систематизацiя (система) знання епiстемологiчно та методологiчно є рiзнi речi.
Фiлософiя науки визначила проблему побудови такої моделi ро第¬витку наукового знання, яка надає можливiсть поєднати iмманентнi властивостi структури знань зi здатнiстю вiдображати дiйснiсть.
М.Поланi одним iз перших звернув увагу, що процеси теоретичного обгрунтування i побудови теоретичного висновку завжди мiстять у собi "персональнi акти прихованої iнтеграцiї знань", якi "не зас¬¬¬нованi на експлiцитних логiчних процедурах". Поняття "неявне знан¬¬¬ня" вказує, що в усвiдомлених структурах знань присутнi двi склବ¬довi частини: фокальна - усвiдомлення об'єкта; допомiжна ¬¬¬усвiдомлення властивостей засобiв усвiдомлення, яке не становить предмету безпосередньої уваги (наприклад, коли ми фiксуємо логiчну структуру висловлювань, властивостi букв, друкарськi помилки i т.п.).