ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Врата адова тя не одолЂють,

Врази изчезнуть твои і истлЂють,Мужайся крЂпко, на брань готовися,

Христу-жениху прилЂжно молися,

Иже c тобою выну хощет быти;

І азъ тя буду от всЂхъ врагь хранити (Рєз., 6, 133).

У трагедокомедії Варлаама Лащевського «О награжденніи в семъ свЂтЂ приїсканньїхь дЂлъ, мзды в будущей жизни вЂчной» (середина XVIII ст.) церковнослов’янською мовою викладається історія християнства з називанням імен його гонителів:

Лють Неронъ, аки воду, кровъ мою піяше;

Діоклитіанъ трупомъ мнимъ ψсы кормяше;

Севиръ, Декій з Траяномъ люты на мя бЂста;

Не бЂ в горах, ни в лЂсах сокритися мЂста...

Арій мя первій вполы в части раздираше;

Язви по немъ Македонъ, урани Несторій,

Приложиша болЂзней буи Діоскоры (Рєз., 6, 140).

Що ж сталося із староукраїнською літературною мовою? Адже вона, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов’янську мову, але поступово поновилася народними словами, прийняла систему національної граматики, з давніх-давен грунтувалася на народній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, а староукраїнська не стала сучасною літературною мовою. Слов’яно-руську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов’яноруська була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов’янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи не свідомо, хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Точніше, вони не вливалися в нього, а творили його, бо російська література тільки-но починала розвиватися. Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов’янська мова, українські письменники із староукраїнської мови переходили на слов’яноруську, щоб їх розуміли і в Росії. Не останнє місце в цьому їх рішенні відігравав і указ про заборону друкувати книжки наріччям, відмінним від прийнятого в Росії. Правда, в рукописах ця тенденція інколи змінювалась на абсолютно протилежну. Скажімо, в «Літопису» Самовидця мова набагато природніша, ніж у завершеному в 1710 р. Літописі Граб’янки і в літописі С. Величка.

У цьому зв’язку не можна не згадати про таке своєрідне явище середини XVIII ст., як спроби витворити на народній основі єдину східнослов’янську літературну мову. Початок цій тенденції поклав, очевидно, С. Полоцький. Він вирішив виробити свою літературну мову, яка не була б незрозумілою москвичам. Про це він говорить у передмові до свого «Ритмологіона»:

Писахъ въ началЂ по языку тому,

иже свойственный бЂ моєму дому.

Таже увидЂвъ многу пользу быти

славенску ся чистому учити,